Нужное и полезное

Инфляция: сущность, причины, последствия

2012-01-07T04:12:00.000-08:00

Включение этой сложной проблемы в качестве раздела в тему "Теория товара и денег", на наш взгляд, оправдывается тем, что инфляция как экономическое явление органически связана с возникновением и функционированием денег. Сущность этого явления выражается в переполнении каналов обращения денежной массой сверх нужного их количества для обслуживания рынка. А это вызывает обесценение денег, падение их покупательной способности, рост цен на товары и услуги.

Инфляция представляет собой одну из наиболее острых проблем движения современной экономики. В большей или меньшей мере она проявляется почти во всех странах. В 50-60 годы она протекала умеренными темпами, а в 70-е стала выходить из под контроля, дезорганизуя нормальный ход воспроизводства и превратилась во "врага общества номер один".

На Украине, начиная с 1991 года инфляция выступала во всех своих видах: ползучей, галопирующей, гиперинфляции. Главное различие между ними заключается в темпах (индексах) роста цен. По итогам 1997 г. рост цен оказался незначительным. Однако произошло это не в результате нормализации воспроизводственного процесса, а по причине искусственного сдерживания притока средств в каналы товарообращения (задержка выплаты зарплаты, пенсий и т.д.). Образовавшееся в России и Украине рыночное изобилие товаров во многом искусственно, оно есть результат снижающегося платежеспособного спроса населения.

Инфляция - это дисбаланс между совокупным спросом и совокупным предложением. Подстегивать рост цен могут разнообразные экономические обстоятельства: энергетический кризис, изменения в динамике производительности труда, структурные сдвиги в системе воспроизводства, циклические и сезонные колебания, монополизация рынка, введение новых ставок налогов и многое другое. Но не всякий рост цен - инфляция.

Колебания цен на отдельные товары и услуги в зависимости от изменений спроса и предложения - закон рыночной экономики. Однако, когда явление начинает носить устойчивый характер и из исключения превращается в правило современной экономики, такого объяснения оказывается недостаточно.

При инфляции нарушаются установившиеся пропорции в ценах на товары и услуги, продавцу и покупателю становится все сложнее принять оптимальное экономическое решение. Еще труднее дать экономический прогноз и провести долгосрочные расчеты. Возникает риск при крупном инвестировании. Защитными мерами от такого риска начинают выступать растущие ставки процента и высокие нормы прибыли, что в свою очередь ведет к росту цен.

Предпринимательская деятельность в этих условиях ориентируется на краткосрочные решения, капитал преимущественно концентрируется в торгово-посреднической сфере и в своем движении приобретает спекулятивное направление. Такова наша сегодняшняя экономическая реальность.

Инфляция - это повышение общего уровня цен в стране, которое возникает в связи с длительным не равновесием на большинстве рынков в пользу спроса.

Причины инфляции.

Прежде всего она связана с несбалансированностью государственных расходов и доходов, с дефицитом государственного бюджета. Если этот дефицит финансируется за счет займов в Центральном эмиссионном банке страны, это приводит к росту массы денег в обращении. Если же этот дефицит покрывается внешними займами, то страна начинает жить за счет будущих накоплений, которым придется погашать долги своих "отцов". Сам дефицит бюджета возникает в результате постоянного роста расходов государства на финансирование общенациональных экономических и социальных программ (оборонная система, образование, экология, помощь безработным, содержание государственного аппарата, включая правоохранительные органы) и т.д. Образно говоря, государство начинает жить не "по карману".

Из названой серии причин необходимо выделить в особую группу расходы на финансирование военно-промышленного комплекса и содержание вооруженных сил. Непроизводительное потребление национального дохода на военные цели означает не только потерю общественного богатства, но и создает дополнительный платежеспособный спрос, что ведет к росту денежной массы без соответствующего товарного покрытия (частично эти расходы могут компенсироваться за счет продажи военной техники и снаряжения на внешнем рынке).

В-третьих, общее повышение уровня цен связывается с изменением структуры рынка в ХХ веке. Современный рынок отличается от рынка свободной конкуренции, для которого характерными были множество продавцов и покупателей, однородность производимой продукции, свободное передвижение капиталов. Рынок стал олигополистический, конкуренция несовершенной: монополии обладают известной степенью власти над ценой и они заинтересованы в "гонке цен".

В-четвертых, для второй половины ХХ столетия характерно возрастание спроса на деньги со стороны производителей. В структуре расходов постиндустриального производства все больше место занимает "зарплата", раскручивающая рост цен. Чем выше цены, тем выше зарплата, тем выше издержки производства, а, следовательно, и цены. Работница фабрики радуется повышению зарплаты и приходит в негодование, сталкиваясь с очередным повышением цен.

В-пятых, инфляция приобретает самоподдерживающийся характер в результате так называемых инфляционных ожиданий. Дело в том, что люди, сталкиваясь с повышением цен на товары и услуги в течение длительного времени, теряют надежду на их снижение и начинают приобретать товары "про запас".

Наконец нельзя не отметить традиционно классическую причину инфляции. Современное денежное обращение осуществляется бумажными знаками, прервавшими всякую связь с золотом. В эпоху "золотых денег" их избыток преодолевался "уходом" золота из сферы обращения в сферу накопления, оно становилось сокровищем. В отличие от золотых денег, бумажным просто некуда уйти: сфера обращения их единственная обитель. Рост цен требует для обращения еще большего количества денежных знаков, а каждая новая их порция ведет к новому росту цен. За внедрение бумажных денег человечеству приходится расплачиваться. Природа мстительна, и она ничто нам не уступает даром.

Множество причин инфляции отмечается практически во всех странах. Однако комбинация различных факторов этого процесса зависит от конкретных экономических условий.

Многообразием причин инфляции объясняется и разнообразие ее последствий. Небольшие ее темпы содействуют временному оживлению рыночной коньюктуры, а по мере углубления она превращается в серьезное препятствие для воспроизводства, обостряет экономическую и социальную напряженность в обществе.

Высокие темпы роста общего уровня цен дезорганизуют хозяйство, наносят серьезный экономический ущерб как крупным корпорациям, так и мелкому бизнесу из-за неопределенности рыночной коньюктуры. В результате неравномерного роста цен усиливаются диспропорции между отраслями экономики, искажается структура потребительского спроса, цена перестает быть объективным информационным сигналом для предпринимателя и потребителя.

Во время инфляции активизируется бегство от денег к товарам, возрождается бартер. Инфляция обесценивает все виды поступлений денег домохозяйствам, предприятиям и государству, а также сбережения. Потери несут банки и учреждения, предоставляющие кредит, одновременно кто-то выигрывает. В нарушенном хозяйственном механизме падает реальная зарплата, растет безработица, а вместе с ними социальная напряженность.

Нет единого лекарства для борьбы с "врагом номер один" в современной экономике. Каждая страна вырабатывает свою антиинфляционную политику и пытается провести ее в жизнь. Попытайтесь определить свой подход к лечению этой болезни.

Сущность и функции рынка

2012-01-07T04:08:00.000-08:00

Рынок - обязательный компонент товарного хозяйства. Без товарного производства нет рынка, без рынка нет товарного производства. Объективная необходимость рынка вызвана теми же причинами, что и товарное производство: развитием общественного разделения труда и экономическим обособлением субъектов рыночных отношений. Эти условия зарождались и развивались как единое целое, как единый процесс взаимодействия производства и сбыта продукции.

Рынок многолик и столь же разнообразно его определение. В учебнике политэкономии под редакцией В. Медведева и Л. Абалкина дается такое определение рынку: "Рынок - это обмен, организованный по законам товарного производства и обращения, совокупность отношений товарного и денежного обращения". Здесь возникает ряд других вопросов: 1. Что это за законы товарного производства и обращения? 2. Как понимать совокупность отношений товарного и денежного обращения? Есть упрощенное толкование рынка как места продажи, где встречаются продавцы и покупатели.

Рынок - есть тип хозяйственных связей между субъектами хозяйствования, это общественная форма функционирования экономики. Рынок - это форма движения общественного продукта и услуг.

П. Самуэльсон определяет рынок как "процесс конкурентных торгов". Можно (а может быть и лучше) определять рынок как механизм, сводящий вместе покупателей (предъявителей спроса) и продавцов (поставщиков) отдельных товаров и услуг. Под это определение подходят магазин, закусочная, АЗС, парикмахерская, фондовая и товарная биржи, отдел кадров любого предприятия и т.д.

Рынки принимают самые разные формы. Восточный базар и отечественная "толкучка" представляют собой шумное токовище, где каждый продавец надеется заполучить покупателя на свой товар и по возможности обмануть его. Организаторы аукционов сводят вместе покупателей и продавцов предметов искусства, антикварных ценностей, скаковых лошадей и т.д. Многие развозят или разносят свой товар по домам и квартирам в удобное для хозяев время. Представитель крупной фирмы помогает выпускникам Университета получить работу. Он связывает потенциальных покупателей с потенциальными продавцами рабочей силы. Одни рынки являются локальными, другие носят национальный, международный характер. Рынок возник еще на стадии варварства и на протяжении всей истории выполнял созидательную функцию. Он открывал простор для предпринимательской деятельности, активно воздействовал на формирование производственных и личных потребностей населения. Конкуренция между продавцами вела к тому, что нежизнеспособный предприниматель выбывал из рыночных отношений, разорялся. Преуспевающий становился еще сильнее, еще богаче. Выбрасывался из трудового процесса и опускался на "дно" неумелый, мало знающий или нерадивый работник. Механизм рынка - это механизм прогресса. Его оборотная сторона заключается в его жестокости. Последняя суть всего живущего по законам естественного отбора.

На экономическом рынке постоянно совершаются революции. Выросли цены на мясо и другую продукцию животноводства, - покупатель переключился на картофель и хлеб; выросли цены на картофель, - и теперь уже, не находя подходящей замены, потенциальный покупатель, гонимый нуждой, вернулся в исходное для общества положение - сам добывает себе пропитание на неудобных землях. У потенциального продавца в связи с этим изменяется структура производства. По мере того как изменяются человеческие потребности и желания, технология производства, запасы природных богатств и другие производственные факторы, рынок регистрирует изменение цен, количества реализуемых товаров и производимых услуг.

Рынок выполняет определенные функции:

выдает сигналы производству по выработке определенных товаров и услуг, их увеличению или сокращению;
уравновешивает спрос и предложение;
обеспечивает сбалансированность экономики;
на основе дифференциации товаропроизводителей ведет к утверждению нового, прогрессивного в жизни общества;
это своеобразный двигатель научно-технического прогресса;
объективно формирует корпус умелых предпринимателей, дисциплинирует субъектов рыночных отношений.

Свободный рынок характеризуется следующими чертами:

неограниченным числом участников рыночных отношений и свободной конкуренцией между ними;
свободным доступом к любым видам хозяйственной деятельности всех членов общества;
неограниченной свободой продвижения капитала и рабочей силы;
наличием у каждого участника полной информации о рынке;
стихийным установлением цен в ходе свободной конкуренции;
на свободном рынке ни один участник не в состоянии изменить рыночную ситуацию по своему усмотрению.

В известной мере можно говорить, что свободный рынок представляет саморегулирующийся механизм. Однако, любая система наряду с достоинствами имеет и свои недостатки. Применительно к свободному рынку эти недостатки заключаются в следующем:

Рынок ведет к дифференциации доходов, а следовательно, и уровней жизни населения;
Не создает условий для реализации права на труд;
Не гарантирует полную занятость населения;
Не создает стимулов для производства товаров и услуг коллективного пользования;
Не создает мотиваций для фундаментальных научных исследований;
Не защищает среду обитания человека от загрязнения;
Рынок готов удовлетворить любую потребность, вплоть до патологической.

В чистом виде капитализм и свободный рынок никогда не существовали и, вероятно, никогда не будут существовать. Свобода рынка всегда была относительной. Правительства вмешивались в рыночный механизм и стремились использовать его для достижения определенных конкретных целей. Что-то запрещалось к продаже, что-то облагалось налогом, что-то поощрялось. С развитием общества регулирующая роль государства в организации хозяйственной жизни возрастала. С переходом к машинному производству этот процесс стал протекать особенно заметно. На рубеже XIX и XX столетий стало очевидным, что крупное высококонцентрированное производство стало просто не в состоянии успешно развиваться без прямой поддержки со стороны государства.

В силу этих обстоятельств, - утверждает выдающейся американский экономист и социолог П. Гэлбрейт, сегодня не может быть свободного рынка времен А. Смита - и кто призывает к этому - человек с психическим заболеванием клинического характера.

Ниже мы вернемся к этому вопросу и рассмотрим его в специальном разделе. В этой лекции нам надо уяснить два положения: 1) действие рыночной системы на примере упрощенной модели чистого капитализма и 2) к какой рыночной системе пытаются прийти бывшие республики бывшего СССР.

Спрос и факторы, определяющие величину рынка

2012-01-07T03:35:00.001-08:00

Важнейшим инструментом рыночной экономики являются спрос и предложение. "Научите попугая произносить слова "Спрос и Предложение" - и перед вами экономист!" - такое значение придают этим категориям Кемпбел Р. Макконнелл и Стенли Брю в понимании экономических процессов.

В этой язвительной шутке большая доля правды, так как по существу, эти простейшие экономические рычаги способны дать глубокое представление не только об отдельных экономических проблемах, но также и о функционировании всей экономической системы в целом.

Каждый может убедиться в том, что количество вещей, покупаемых людьми, всегда зависит от цены: чем выше цена товара, тем меньше его покупают, и чем ниже его рыночная цена, тем будет куплено, при прочих равных условиях, больше единиц этого товара. Между ценой товара и тем его количеством, на которое предъявляется спрос, всегда существует определенное соотношение. Эта взаимосвязь называется кривой спроса. Количество и цена находятся в обратной зависимости: когда цена падает, количество возрастает, когда цена возрастает до небес, покупать копченную колбасу и сыры в состоянии лишь богатые люди (дорогую сельскохозяйственную технику лишь очень богатые колхозы).

Действует закон постепенного убывания спроса. Покупатель приобретает то количество данного товара, которое ему нужно. За пределами этого количества "ценность" этого товара для него уменьшается. Полезность, которую приносит каждая последующая единица данного товара, оказывается меньше полезности предыдущей единицы. Ее называют предельной полезностью. Первые два яблока человек может съесть с аппетитом, третье - с меньшим желанием, а четвертое может вызвать у него неприятные ощущения. С увеличением количества яблок предельная полезность убывает, т.е. каждое дополнительное яблоко все меньше приносит дополнительное удовлетворение. Предположение об убывающей предельной полезности позволяет нам объяснить поведение потребителя, максимизирующего общую полезность и определить тем самым характер зависимости спроса от цены. Потребитель стремится получить максимальное субъективное удовлетворение, или полезность, используя свой ограниченный доход. Если цена какого-либо товара повышается, он старается заменить его другими товарами. Приличная кожаная куртка стоит около 200 долларов. Многие молодые люди хотели бы иметь такой вид одежды, но ограничиваются покупкой более простой и дешевой куртки. Приобретение кожаной связано с ограничением удовлетворения других более насущных потребностей, т.е. с определенными жертвами.

В экономической теории Спросом называется связь между двумя конкретными переменными: ценой и количеством. Спрос определяется комбинацией биологических и психологических факторов, общественных отношений и набором экономических переменных (уровень дохода, наличие заменителей).

К числу факторов, смещающих кривую спроса, относятся: изменение вкусов покупателей, их числа, изменение доходов и цен на сопряженные товары. Например, забота о здоровье привела во многих странах к повышению спроса на кроссовки и велосипеды. Изменение доходов в европейских странах привело к повышению спроса на более ценные и в то же время менее калорийные продукты и снизило спрос на такие товары низшей категории, как картофель, капуста, репа. Перестали пользоваться спросом ношеная одежда, восстановленные шины. В нашей стране резкое повышение цен на авиапассажирские перевозки в начале 1993 года вызвало напряжение в работе пассажирского железнодорожного транспорта, а повышение цен на проезд автобусом пригородного сообщения переместило пассажиров на пригородные электропоезда.

Величина Спроса определяется затратами. Но понятие спроса ни в коей мере не предполагает, что деньги - это единственное, что имеет значение для людей.

В здоровой экономике молоко продается в бутылках и пакетах (предлагается выбор). В пакетах дешевле, так как за бутылку надо платить залоговую сумму. Что предпочтет домохозяйка? Тут надо взвесить все затраты: расстояние до дома, до приемного пункта тары, наличие очереди, мытье посуды, для дома покупка или для дачи, близость мусоропровода и т.д. Весь этот набор затрат при совершении самой обыденной покупки молниеносно просчитывается в нашем сознании, и только тогда принимается решение. Деньги же - это общий знаменатель, и поэтому они удобны как средство для изменения поведения людей. Более высокая цена побуждает людей к нахождению новых решений. Высокая цена на товар А может вести к снижению спроса на товар Б, рост цены на бензин снижает спрос на автомобили. И, наоборот, падение цены на бензин увеличивает спрос на автомобили.

На величину спроса оказывают влияние изменения в ожиданиях будущих цен. Эти ожидания играют важную роль в определении положения линии спроса. Если ожидается увеличение цены на соль и спички, то при прочих равных условиях линия спроса сместится вправо. Если ожидается уменьшение цены, линия спроса сместится влево. А поскольку в "перестроечное время" бывшие советские граждане полностью лишились ожидания уменьшения цен, то величина спроса растет вместе с ростом объема покупок. Из ожидания более высокой цены растут покупки "про запас".

Мы подошли к понятию интенсивности реакции покупателя на изменение цен. Если небольшое изменение цены сильно изменяет объем покупок, то говорят, что спрос эластичен. Но если даже большое изменение цены лишь немного изменяет объем покупок, то спрос неэластичен. Ценовая эластичность спроса определяется как частное от деления процентного изменения величины спроса на процентное изменение цены. Если коэффициент эластичности больше единицы, то спрос эластичен. Если предприниматель уверен, что снижение цены не увеличит объема продажи, то он не будет снижать цену. Но он не будет и повышать цену, если это не приведет к росту продажи. Пример с солью является подтверждением не эластичности спроса. У нее мало заменителей, объем потребления постоянен, удельный вес расходов на ее покупку в бюджете семьи малый. А в принципе объем покупок и цена всегда будут двигаться в противоположных направлениях. Люди желают большего или меньшего определенного благ, если оно им обходится дешевле или дороже.

Предложение товара и его кривая

2012-01-07T03:33:00.001-08:00

Предложение можно определить как шкалу, показывающую разные количества продукта, которые производитель желает и способен произвести и предложить к продаже на рынке по каждой конкретной цене из ряда возможных цен в течение определенного времени. Проще говоря, под предложением товара экономисты понимают чье-либо желание продать товар, а под объемом предложения - то максимальное количество товара, которое отдельный продавец желал бы продать в единицу времени при данных условиях.

Продавцы всегда находятся в противоречивости. С одной стороны, стремятся продать товар по более высокой цене, с другой - увеличить объем продаж. С повышением цен соответственно возрастает и величина предложения; со снижением цен сокращается также и предложение. Эта специфическая связь называется законом предложения. С точки зрения потребителя, высокая цена выступает как сдерживающий фактор: чем ниже ценовой барьер, тем больше потребитель будет покупать. Для поставщика цена представляет собой выручку за каждую единицу продукта, а поэтому она служит стимулом к тому, чтобы производить и предлагать свой продукт к продаже на рынке.

Можно пойти чуть дальше и сделать предположение о том, что производитель, принимая решение об объеме производства для предложения на рынке будет всякий раз выбирать такой объем производства, который обеспечивает ему наибольшую прибыль. Выпуск дополнительной единицы продукции при данном значении цены товара вызывает увеличение общей выручки на некоторую величину, которая называется предельной величиной, и одновременно увеличение общих издержек на величину, которую называют предельными издержками.

Если выпуск дополнительной единицы продукции прибавляет к общей выручке величину большую, чем величина, добавляющаяся за счет выпуска этой единицы продукции к общим издержкам (то есть предельная выручка больше предельных издержек), то прибыль производителя увеличивается. В противном случае, когда предельная выручка меньше предельных издержек, прибыль уменьшается. Наибольшую прибыль производителю обеспечит такой объем выпуска, при котором предельные издержки будут равны предельной выручке, то есть цене товара.

Для ясности обратимся к простому примеру. Многие фермеры комплектуют стадо коров с таким расчетом, чтобы надой молока от каждой буренки в год был максимально приближен к 6 тыс.кг. Меньшая величина говорит о недостаточной продуктивности животного, что ведет к росту затрат на каждый литр молока. За пределами 6 тыс. возрастает себестоимость каждого последующего литра в результате меньшей прибавки молока на единицу корма и затрат в целом. Это явление экономисты называют предельной производительностью факторов производства. Убывание предельной производительности означает не что иное, как возрастание предельных издержек. Закон убывающей производительности гласит: если один из факторов производства является переменным, а другие - постоянными, то начиная с некоторого момента предельная производительность каждой следующей единицы переменного фактора уменьшается. Закон убывающей производительности объясняет поведение производителя, максимизирующего прибыль и определяющий характер зависимости предложения от цены.

Кривая предложения любого товара основывается на издержках производства. Они зависят от цены на ресурсы, технологии производства, величины налогов, цен на другие товары, числа продавцов на рынке. Изменение любого из компонентов издержек приведет к смещению предложения продукта либо вправо, либо влево.

Цены на ресурсы. Повышение цен на ресурсы увеличит издержки производства и сократит предложение. В нашей экономике непрерывное повышение цен на энергоносители затронуло все отрасли хозяйства и сделало производство многих видов продукции невыгодным. Высокие цены на готовую продукцию резко уменьшили спрос на нее, в результате чего производство продолжает сокращаться. Снижение ресурсных цен снижает издержки производства и увеличивает предложение.

Технология. Совершенствование технологии означает, что открытие и внедрение новых знаний позволяет производить продукцию с меньшей затратой ресурсов. При данных ценах на них снижаются издержки производства и увеличивается предложение. В настоящее время при передаче электрической энергии по проводам потери составляют около 30 процентов. Недавние мощные прорывы в области сверхпроводимости открывают перспективы для передачи ее почти или вовсе без потерь. Переход к ресурсосберегающим технологиям стал центральной проблемой фирм, отраслей, государств.

Цены на другие товары. Изменение цен на другие товары также способны сместить кривую предложения продукта. Объем предложения данного товара зависит от цен всех других товаров. Товары могут находиться между собой в отношении взаимодополняемости и взаимозаменяемости как в производстве, так и в потреблении. Снижение цены на один товар может побудить производителя производить и предлагать к продаже больше другого товара по каждой из возможных цен.

Налоги. Предприятия рассматривают налоги как издержки производства. Поэтому увеличение налогов на продажи или на собственность увеличивает издержки производства и сокращает предложение. Государство, осуществляя законодательную деятельность, устанавливает тем самым правила поведения экономических агентов. Налоговая политика должна разрабатываться не только исходя из интересов формирования государственного бюджета, но и с целью оказания того или иного влияния на производство товаров.

Число продавцов. При данном объеме производства каждого предприятия чем больше число поставщиков, тем больше рыночное предложение. По мере вступления в отрасль большего количества фирм кривая предложения станет смещаться вправо.

Ожидания. Ожидания изменений цен продукта в будущем также могут повлиять на желание производителя поставлять продукт на рынок в настоящее время: попридержать его или выбросить как можно больше. Это известно каждому нашему человеку.

Предложение и спрос: рыночное равновесие

2012-01-07T03:32:00.000-08:00

Для того, чтобы установить, как определяется конкурентная рыночная цена, нужно объединить анализ спроса с анализом предложения, выйти на взаимодействие решений домохозяйств о покупке продукта и решений производителей о его продаже. До сих пор мы рассматривали цены как возможные. Мы говорили: если цена такая-то, то и сумма будет иной. Условно предполагалось, что взаимодействие идет между единичным покупателем и единичным продавцом. Частный собственник предъявляет спрос или предлагает свой товар на продажу в зависимости от структуры цен, структуры имеющихся у него запасов и характера предпочтений. Реализация желаний может натолкнуться на препятствие: то нужного товара нет, то он есть, но в недостаточном количестве, то цена оказывается неподходящей.

На рынке продавцов и покупателей много. Каждый из них имеет определенную кривую спроса или предложения. При совершенной конкуренции ни один из продавцов или покупателей не способен оказать существенного влияния на цену товара. Численность и состав групп продавцов и покупателей изменяется при изменении цены. При высокой относительной цене данного блага на рынке появится множество продавцов; напротив, при падении относительной цены многие решат отказаться от продажи данного блага и, возможно, станут покупателями. Рыночное равновесие устанавливается тогда, когда количества, представленные к продаже, совпадают со спросом при данной цене. Равновесной ценой и называется цена, при которой уравновешиваются спрос и предложение. При любой цене, превышающей равновесную цену, величина предложения окажется больше величины спроса. Этот избыток вызовет конкурентное сбивание цены продавцами, стремящихся избавится от своего излишка. Снижение цены сократит предложение и одновременно побудит покупателей покупать данный продукт в большем количестве. Любая цена ниже равновесной влечет за собой возникновение нехватки продукта.

Способность конкурентных сил предложения и спроса устанавливать цену на уровне, на котором решения о продаже и купле синхронизируются, называется уравновешивающей функцией цен. Равновесная цена не оставляет обременительный излишек у продавцов и не создает ощутимых нехваток для потенциальных покупателей. Взаимодействие спроса и предложения представляет собой процесс взаимного приспособления. При изменении цен люди меняют свое поведение.

При достаточно большом числе участников обмена рынок представляет собой на редкость стабильную систему, способную противостоять сильнейшим потрясениям. Важнейшим условием существования такого набора цен, который приводит к установлению состояния равновесия на всех рынках, является выпуклость множества производственных возможностей и множества потребительских предпочтений.

Если в отрасли имеется только один производитель товара или услуг, он может полностью контролировать объем предложения и очень влиять на цены. Сила монополиста тем больше, чем выше входные барьеры в отрасль и чем меньше товарозаменителей у данного товара. В реальной экономике развитых стран нет чистой монополии, как и нет совершенной конкуренции. Наиболее наглядно монополизм проявился в экономике СССР, когда объемы производства и цены диктовались отраслью и находились под контролем государства. При полной негибкости цен колебания спроса и предложения вызывали здесь появление дефицита или затоваривания. У советских людей сложилась психология очередника. То, что за товаром необходимо стоять в очереди, означает, что для потребителя затраты на приобретение товара складываются из денежной цены, которая установлена продавцом, и потерь, связанных со стоянием в очереди. В целях ограничения всевластия монополий в ряде стран еще на рубеже XIX и XX столетий были приняты антитрестовские законы.

Рынок и государство

2012-01-07T03:29:00.001-08:00

Из предыдущих лекций можно сделать вывод, что рыночный механизм способен обеспечить вполне эффективное распределение ресурсов и их использование. Многие видные экономисты XIX и начала XX веков, которые вошли в историю экономической мысли как классики (Давид Рикардо, Джон Стюарт Милль, Альфред Маршалл и др.), полагали, что рыночная система способна обеспечить полное использование ресурсов в экономике. С точки зрения классиков, такие рычаги рыночного регулирования, как колебания ставки процента, с одной стороны, и эластичность соотношения цен и заработной платы, с другой стороны, способны поддерживать полную занятость и, что действуя совместно, эти два механизма регулирования превратили полную занятость имеющихся ресурсов в неизбежность.
Капитализм стал восприниматься ими как саморегулирующаяся экономика, в которой полная занятость считается нормой. Помощь государства в функционировании экономики рассматривалась излишней и даже вредной. Логика классической теории подводила к заключению о том, что наиболее приемлемой является экономическая политика государственного невмешательства.
Признавалось, что иногда могут возникать ненормальные обстоятельства, такие, как войны, политические перевороты, засухи, биржевые крахи, золотая лихорадка и т.д., которые уводят экономику с пути полной занятости. Но при этом утверждалось, что присущая рыночной системе способность к автоматическому саморегулированию вскоре восстанавливает в экономике уровень производства при полной занятости ресурсов. Если и произойдет временное сокращение общих расходов, то оно будет компенсировано снижением цен и заработной платы, так что реальный доход и занятость не снизятся. Считалось, что денежный рынок, и в частности ставки процента, автоматически приводят в соответствие планы домохозяев по сбережениям и инвестиционные планы предприятий.
Классическая экономическая теория занятости имеет своих приверженцев во многих странах, в том числе и у нас. И это несмотря на то, что сама теория плохо состыковывается с имеющими место фактами длительных спадов в произ-водстве, безработицей и инфляцией.
В 1936 г. крупнейший английский экономист Джон Мейнард Кейнс после окончания "Великой депрессии" 30-х годов выдвинул новое объяснение уровня занятости в капиталистической экономике. Согласно этой теории, при капитализме просто не существует никакого механизма, гарантирующего полную занятость, полная занятость скорее случайна, а не закономерна, капитализм не является саморегулирующейся системой, способной к бесконечному процветанию.
Кейнсианской теорией занятости отвергается положение о том, что ставка процента уравнивает сбережения и инвестиции. Субъекты сбережений и инвесторы - это разные группы населения. В условиях здоровой экономики население сберегает значительные суммы во время ее процветания. При этом по собственной инициативе. Корпорации и фирмы, располагая сбережениями в виде нераспределенных прибылей, принимают инвестиционные решения исходя из: а) ожидаемой нормы чистой прибыли и б) реальной ставки процента. Кейнсианцы ставят под сомнение положение об эластичности цен и заработной платы.
Для нас важно уяснить два основных положения:

Современные кейнсианцы стоят на позициях активного использования стабилизационной политики государства для сокращения высоких издержек, порождаемых высокой безработицей или инфляцией.
Экономисты неоклассического направления выступают за проведение правительством политики невмешательства, что должно позволить, по их мнению, экономике самостоятельно подойти к объему реального выпуска соответствующему уровню полной занятости.

Общество устроено таким образом, что принуждение в известной мере является условием свободы. Рынок, свободный от какого бы ни было вмешательства государства может быть только теоретической абстракцией. Экономическая же реальность состоит в том, что государство выступает активным участником рыночных отношений. Уже в период свободной конкуренции значительная часть производительных сил перерастает рамки классической частной собственности и государство вынуждено было брать на себя содержание больших экономических структур: железных дорог, почты, телеграфа и т.д. В условиях монополистической конкуренции, когда производство стало характеризоваться большой сложностью, капитало- и энергоемкостью, сами монополии оказались заинтересованными в усилении регулирующей роли государства, в постоянной поддержке с его стороны на внутреннем и внешнем рынках. Сегодняшнее усилие межгосударственной интеграции ведет к тому, что общие экономические процессы перешагивают национальные границы, формируют новые социально-экономические задачи, связанные с обороной, наукой, экологией, воспроизводством рабочей силы. Рыночный механизм не в состоянии разрешить все проблемы экономического роста. Наряду с двигательными силами в нем заложены и элементы, сдерживающие экономическое развитие. Это наблюдалось и раньше, когда равновесие в экономике достигалось при неполной занятости ресурсов и прежде всего рабочей силы.
Активное участие государства в экономической жизни обусловлено, как минимум, тремя причинами.
Во-первых, этого требует "стержень" рыночного механизма - конкуренция. Развитие монополий подрывает конкурентное начало рыночной экономики, отрицательно сказывается на решении макроэкономических проблем, ведет к снижению эффективности общественного производства. Поэтому всесилию монополий должны быть противопоставлена законодательная и иная антимонополистическая деятельность государства.
Первый опыт организованной антимонопольной деятельности государства был положен принятием антитрестовского законодательства в США в 1890 г. ("Закон Шермана"). Позже аналогичные законы появились в других странах. Антимонополистическое законодательство направлено на поддержание такой структуры производства, которая позволяла бы ему оставаться конкурентоспособной. Расчеты показали, что одна компания не должна производить более 40 процентов того или иного вида продукции. Предусмотрены ограничения на долю акций других компаний, которыми может владеть крупная корпорация. Законодательство запрещает всякий сговор по искусственному поддержанию цен, не соответствующему реальному соотношению между спросом и предложением.
Правовая защита производителей и потребителей является важнейшей функцией государства. Прежде всего должно быть обеспечено право собственности. Собственник, не уверенный в неприкосновенности своей собственности, будет опасаться ее отчуждения и не сможет использовать в полную силу творческий и материальный потенциал.
Во-вторых, всегда существовали такие виды производства, которые "отторгает" рыночный механизм. Прежде всего это производство с длительным сроком окупаемости капитала, без которых общество не может обойтись, а результаты которых нельзя соизмерить в денежной форме: фундаментальная наука. поддержание обороноспособности страны, охрана правопорядка, содержание нетрудоспособных, организация образования, здравоохранение, создание и поддержание нормального функционирования общеэкономической структуры (денежное обращение, таможенный контроль и др.).
В-третьих, есть причины, вытекающие из ограниченных возможностей рыночных саморегуляторов: обеспечение равновесия в экономической системе, поддержание занятости населения на необходимом уровне, правовое обеспечение функционирования рыночного механизма, разработка теории общественного выбора и принципов рационального экономического поведения.
В развитии экономики государство призвано корректировать те недостатки, которые присущи рыночному механизму. Рынок не способствует сохранению не воспроизводимых ресурсов, защиты окружающей среды, не может регулировать использование ресурсов, принадлежащих всему человечеству (рыбные богатства океана). Рынок всегда был ориентирован на удовлетворение запросов тех, кто имеет деньги.
Административные методы государственного регулирования находят эффективное применение в таких основных направлениях:

Прямой контроль государства над монопольными рынками; административное регулирование рынков тех товаров неэластичного спроса, которые отнесены к монополии государства, с применением планирования цен, введением жестких ставок акцизных налогов;
Обеспечение экономической безопасности производства;
Разработка стандартов, необходимых для осуществления всех видов производственной и экономической деятельности и контроля за их выполнением;
Определение и поддержание минимально допустимых параметров жизни населения;
Защита национальных интересов в сфере международных экономических отношений.

Сфера применения административных регуляторов рыночных отношений довольно обширна. В странах с развитой экономикой они успешно "работают" на повышение эффективности экономических отношений.
Однако воздействие государства на экономику не может носить произвольный характер. Конкурентный рынок "диктует" экономическим действиям государства свои требования. Применение "внешних" регуляторов не должно вести к ослаблению рыночных стимулов. В противном случае общество сталкивается с такими явлениями, как расстройство денежной системы и государственных финансов, с переплетением безработицы с растущей инфляцией и т.д.

Экономические функции правительства

2012-01-07T03:26:00.000-08:00

Чтобы сделать выбор, надо оценивать исходные данные, определять возможности и устанавливать, кто больше заинтересован в общенародном (государственном) интересе - чиновник или частник? Насколько бескорыстны и тот и другой? Всегда ли государство в состоянии добиваться того, чего оно желает? Может ли быть добровольный обмен (свободный рынок) единственным стимулом склоняющим людей к совместной деятельности? Кто будет заинтересован в производстве и предложении благ, если люди смогут получать эти блага, не платя за них (проблема безбилетника на транспорте)? Крупнейший американский экономист Джон Гэлбрейт на эти и подобные вопросы отвечает так: "Безоглядная приверженность идеологии свободного предпринимательства и убежденность в том, что государство не должно играть в экономической жизни никакой роли - могли бы стать губительным даже для нас, если бы мы к этому прислушивались". (Беседа с Ф. Бурлацким. "ЛГ" - февраль 1990 г.).

В смешанной экономике правительство полностью интегрировано в кругооборот материальных и денежных средств, образующих экономический механизм. Все реально функционирующие экономические системы - это системы "смешанные"; повсюду правительство и рыночная система делят между собой функцию нахождения ответа на центральные вопросы экономики:

Что и сколько следует производить? В каком объеме или какую часть имеющихся ресурсов нужно занять или использовать в производственном процессе?
Как эту продукцию следует производить? Как должно быть организовано производство? Какие фирмы должны осуществлять производство и какую применять технологию?
Кто должен получать эту продукцию, как она должна распределяться между индивидуальными потребителями?

Разные экономические системы мира и отдельные государства отличаются друг от друга по соотношению ролей правительства и рынка в управлении экономикой. Различия касаются набора способов и форм регулирования, пределов действия той или иной формы, а также направленности регулирования экономики. Однако во всех случаях экономические функции правительства в развитии экономики играют очень существенную роль.

Количественно выразить экономическую роль правительства в управлении экономикой трудно. Эта роль осуществляется в таких широких масштабах, что на деле невозможно составить исчерпывающий перечень его экономических функций. С определенной достоверностью можно установить долю национального продукта, производимого под эгидой правительства, общий объем продукции, приобретаемой государством, удельный вес и абсолютные размеры государственных инвестиций. Но как количественно измерить регулирующие меры государства, предназначенные для защиты окружающей среды, охраны здоровья и труда рабочих, защиты потребителей от опасных продуктов, обеспечения равного доступа к вакантным рабочим местам и контроля за практикой ценообразования в определенных отраслях и т.д.

Некоторые экономические задачи правительства имеют целью поддержать и облегчать функционирование рыночной системы. К их числу можно отнести:

Обеспечение правовой базы и общественной атмосферы, способствующих эффективному функционированию рыночной экономики.
Защита конкуренции.
Перераспределение доходов и богатства.
Корректирование распределения ресурсов с целью изменения структуры национального продукта.
Стабилизация экономики, контроль за уровнем занятости и инфляции, стимулирование экономического роста. Задачи по обеспечению правовой базы рыночной экономики разрешаются путем введения правил поведения, которыми должны руководствоваться производители в своих отношениях с потребителями. Законодательные акты правительства касаются определения прав собственности, отношений между предприятиями, запрета на продажу фальсифицированных продуктов и лекарств, установления стандартов качества, маркировки продукции, ответственности за соблюдением условий контрактов и т.д. О мерах государства по защите конкуренции уже сказано.

Действительно, рост монополий резко изменяет рыночную ситуацию. Создается положение, при котором число продавцов становится ограниченным и в силу этого каждый из них в состоянии оказать влияние на общий объем предложения, а поэтому и на цену продаваемого продукта.

Монополия по своей природе порождает нерациональное распределение экономических ресурсов. Однако на пути всевластия монополий есть ограничитель. Первым из них является сам рыночный механизм. Если продавец товара А будет только один, то у потребителя не окажется выбора. Тогда он будет искать альтернативы, т.е. заменителя данного товара. А поскольку спрос на эти товары-заменители возрастет, то увеличится и предложение. В итоге у этого единственного монополиста появятся косвенные конкуренты.

Вторым ограничителем господства монополий является деятельность правительства по защите конкуренции. В тех отраслях, где технологические и экономические условия исключают возможность существования конкурентных рынков правительства регулируют цены и устанавливают стандарты на оказываемые услуги. Транспорт, связь, производство и сбыт электроэнергии и другие предприятия общественного пользования в той или иной степени в большинстве государств подвергаются правительственному регулированию, во многих странах являются собственностью государства.

Одна из экономических функций правительства связана с перераспределением доходов и ресурсов. В распределении доходов рыночная система может порождать большое неравенство. За короткий срок перехода к рыночным отношениям в странах СНГ быстро появились миллионеры-миллиардеры, а десятки миллионов людей оказалась за чертой бедности. В отличие от цивилизованных государств, где рыночная система приносит крупные и сверхкрупные доходы лицам, чей труд высоко оплачивается в силу природных способностей, благоприобретенного образования и мастерства, или тем, кто владеет крупным капиталом, заработанным упорным трудом многих поколений, новоявленные наши миллионеры в большинстве своем не обладают ни интеллектом, ни положительным опытом предпринимательства и мастерства. Большинство из них воспользовалось тем хаосом и безвластием, на фоне которых произошел распад советской цивилизации.

В стабильных государствах правительства разрабатывают и осуществляют программы социального обеспечения, устанавливают минимальные размеры заработной платы, пособия по безработице, фиксируют цены с целью повышения доходов определенных групп населения, устанавливают дифференцированные ставки налогов на личные доходы населения. Таким образом, правительства регулируют распределение доходов путем прямого вмешательства в функционирование рынка и косвенно с помощью системы налогов и других платежей. Через механизм налогообложения и государственных расходов по социальному обеспечению все большая доля национального дохода переводится от относительно богатых к относительно бедным.

Четвертая функция связана с корректированием распределения ресурсов с целью изменения структуры национального продукта. Утверждение, что одним из достоинств конкурентной рыночной системы является обеспечение эффективного распределения ресурсов на производство товаров и услуг справедливо при одном немаловажном допущении: все выгоды и издержки, связанные с производством и потреблением каждого продукта, находят полное отражение в кривых рыночного спроса и предложения.

Между тем, при производстве и потреблении товаров и услуг могут возникать побочные эффекты, а выгоды или издержки таких эффектов перемещаться к третьим сторонам, которые не имеют прямого отношения ни к производству, ни к потреблению данного товара или услуг. Чаще всего такой "третьей стороной" выступает само население. Когда химическое предприятие или металлургический комбинат загрязняют своими отходами водоемы и атмосферу, то часть издержек перекладывается на население, которому они ни как не компенсируются. В целях предотвращения или уменьшения вредного воздействия на окружающую среду правительства принимают законодательства, обязывающие потенциальных загрязнителей нести расходы по обезвреживанию промышленных отходов. Правительство может ввести особый налог, который равен или очень близок к издержкам перелива на единицу продукции. Корректировка может производиться в сторону увеличения спроса или предложения. Так, в США программа продовольственных талонов предназначена для улучшения рациона питания семей с низкими доходами. Смысл этой программы сводится к тому, что улучшение питания поможет детям из бедных семей лучше учиться в школах, а низкооплачиваемым взрослым лучше выполнять свою работу. Более производительный труд участников экономического процесса несет за собой выгоды для всего общества. Противоположный подход реализуется на стороне рыночного предложения, когда правительство субсидирует производителей (безвозмездные кредиты, субсидии на образование, здравоохранение и т.д.).

Действие правительства по обеспечению рационального распределения и использования ресурсов реализуется через налоговую политику. Обложение предприятий и населения налогами в зависимости от ставок налогов может в одних случаях выключать часть их доходов и сокращать свои инвестиционные и потребительские расходы, а в других увеличивать их. Тем самым налоги высвобождают ресурсы из частного сектора или создают условия для их притока. Правительства сознательно перераспределяют ресурсы с целью осуществления изменений в структуре национального продукта страны.

Функция правительства по стабилизации экономики связана с помощью частному сектору в обеспечении полной занятости ресурсов и стабильного уровня цен. Уровень производства непосредственно зависит от совокупного объема расходов. Высокий уровень общих расходов означает, что для многих отраслей выгодно увеличивать выпуск продукции, низкий уровень не обеспечит полной занятости ресурсов и населения. Любому правительству надлежит, с одной стороны, увеличивать собственные расходы на общественные блага и услуги, а с другой стороны - сокращать налоги с целью стимулирования расходов частного сектора. Другая ситуация может возникнуть, если общество попытается расходовать больше, чем позволяют производственные мощности экономики. Когда совокупные расходы превышают величину продукта при полной занятости, избыточные расходы вызовут повышение уровня цен. Чрезмерный объем совокупных расходов всегда носит инфляционный характер.

Предпринимательская деятельность государства

2012-01-07T03:23:00.001-08:00

Выполнение сложных функций по регулированию рыночных отношений может быть эффективным в том случае, когда в руках государства сосредоточены мощные экономические рычаги управления, когда оно само экономически сильно.

В хозяйственной деятельности капиталистических государств ведущее место занимает частный капитал. Однако, немаловажную роль в экономике играет и государственная собственность. Она распространяется на землю, леса и другие природные ресурсы, не вовлеченные в хозяйственный оборот и на многие предприятия. На долю государственной собственности во многих развитых странах приходится 20-25 процентов национального достояния.

На протяжении ХХ столетия формировалась и расширялась непосредственная предпринимательская деятельность государства, приобретал все большее значение государственный сектор в экономике. В развитых странах на предприятиях, принадлежащих государству производится от одной пятой до трети валового национального продукта. Сфера государственной производственной деятельности давно вышла за пределы почтово-посылочной службы, телеграфа, городского и железнодорожного транспорта. Государства осваивали программы по развитию атомной энергии, радиоэлектронной промышленности, созданию ЭВМ, освоению космоса. Доля государств в национальном доходе приблизилась к 40 проц. вместо 5-10 проц. в начале века. Государственные инвестиции в экономику, в отдельных странах достигли огромных размеров: в Швеции - до 1/4, Италии и Великобритании - до 1/3, в Австрии и Франции - свыше 40 проц. общего объема капитальных вложений. Практически на средства государства ведутся фундаментальные научные исследования.

Располагая финансами, государства выступают по отношению частного сектора в качестве заказчика на производство продукции и одновременно ее покупателя, что придает определенную стабильность рынку. Государственные расходы на товары и услуги возрастают быстрее, чем национальный доход. Так, в США к началу 90-х годов они приблизились к 1 триллиону долл. вместо 9 млрд. долл. в 1929 г. (закупка оружия, строительство автомагистралей, почтовых учреждений, оплата услуг учителей, судей, пожарных и т.д.). В дополнение к приобретению товаров и услуг государство производит выплаты, которые перераспределяют доходы, полученные от налогоплательщиков, определенным слоям населения в форме пособий по безработице, выплат по социальному страхованию и социальному обеспечению. Рост государственных расходов, наряду с другими мерами, позволяет проводить соответствующую структурную политику, формировать такие производственные структуры, которые отвечают требованиям научно-технического прогресса, стимулировать научные исследования и подготовку высококвалифицированных кадров.

Для последних десятилетий стало характерным формирование смешанных государственно-частных предприятий и корпораций, имеющих акционерную форму.

Проблема государственной собственности и ее границ все больше преобразуется в проблему пределов и форм государственного контроля, его возможности реально влиять на поведение экономических субъектов.

Если исходить из мирового опыта, то все задачи, которые могут и должны разрешаться на уровне современного государства, можно свести к следующим:

Обеспечение развития базовых отраслей: энергетики, металлургической, топливной промышленности, стимулирование новых отраслей.
Стратегическое прогнозирование развития науки и техники, долгосрочное прогнозирование развития хозяйства в целом, оценка социально-экономических последствий научно-технического прогресса с общенациональных позиций.
Координация усилий общества по охране и оздоровлению окружающей среды.
Создание производственной и социальной инфраструктуры: транспорт, связь, культура, образование, здравоохранение.
Выработка и обеспечение социальных гарантий, особенно для групп населения, которые не могут в полной мере заниматься общественно-полезным трудом.
Поддержание в нормальном состоянии денежной и финансовой системы. Ни одна из перечисленных задач не может быть решена на уровне предприятия, корпорации, отрасли хозяйства или региона. Это прерогатива исключительно государства.

Налоги и бюджетное регулирование

2012-01-07T03:21:00.000-08:00

Для оплаты счетов за заказанную фирмам продукцию и различные выплаты населению государству нужно иметь деньги. Необходимые для покрытия расходов суммы можно получить в основном путем сбора налогов. Но чтобы построить подводную лодку или проложить автомагистраль, государству нужно приобрести на деньги необходимые экономические ресурсы: товары производственного назначения, землю, труд. Поэтому, решая вопрос о том, как облагать себя налогами, люди в действительности определяют, каким образом и в каком объеме необходимые для общественных нужд ресурсы будут изыматься из владения различных семей, из предприятий и направляться на цели производства государственных товаров и услуг. Государство всегда облагает налогами одних и выплачивает деньги другим. В прошлое ушли времена, когда налоги устанавливались власть имущими исключительно ради их собственной выгоды.

В доходной части бюджета СССР поступления от предприятий и организаций составляли 90 проц. всех поступлений. Подоходный налог с населения составлял немногим больше 10 проц. Это соотношение не менялось многие годы. Свыше 40 проц. дохода перераспределялось в самом производстве, 15-17 проц. составляли расходы на оборону и только менее четверти направлялось в социальную сферу.

В странах с развитой рыночной экономикой налоги становятся все более активным инструментом государственной социальной и экономической политики. Среди общих принципов налоговой системы можно выделить следующие:

1. Налоговые поступления формируют необходимую финансовую базу для операций государства в экономической сфере, а сама структура, объемы и методы налоговых изъятий создают возможность целенаправленного воздействия со стороны государства на темпы и пропорции накопления общественного денежного и производительного капитала, позволяют ему под свой контроль практический весь совокупный общественный спрос.

2. В движении капитала на разных стадиях его кругооборота и в различных сферах можно выделить пункты изъятия налогов и создать целостную систему налогообложения. Этот принцип не был достаточно хорошо продуман при формировании налоговой системы для переходного периода к рыночной экономике в странах СНГ. Здесь резкое и скоротечное перераспределение доходов происходило в сфере коммерческого бизнеса, а вся тяжесть налогового бремени оказалась перенесенной в производственную сферу. Во многом по этой причине частное предпринимательство в этой сфере не получило развития.

3. В рыночном хозяйстве выделяются такие основные группы налогов:

налоги на доходы (налог на заработную плату, подоходный налог, налог на прибыль и др.);
налоги на собственность (налог на имущество, на землю, на прибыль от капитала, в том числе на процент и др.);
налоги на движение и прирост имущества (налог на наследство, на движение капитала, на покупку земли и т.д.);
налоги с оборота (включая налог на добавленную стоимость);
налог с продаж и акцизный налог. Они являются "скрытыми" или косвенными налогами, поскольку обычно перекладываются с продавцов через более высокие цены (налоги на вино-водочное изделия, табак, соль, на лотереи, скачки и т.д.).

Среди методов налогового регулирования важнейшее место занимает система налогообложения прибыли корпораций. В отличие от прогрессивного обложения доходов физических лиц, налогообложение корпораций осуществляется по пропорциональным ставкам. При этом с помощью легальных налоговых льгот государство воздействует на инвестиционный процесс в определенном направлении, реализуя при этом общеэкономические цели. Налоговое регулирование разнообразно. Оно включает в себя увеличение или уменьшение совокупных налоговых поступлений, изменение налоговой структуры, дифференциацию ставок, введение или отмену налоговых льгот, отсрочку платежа налога, изменения сферы распространения налогов и т.д. Система налогообложения предприятий представляет собой гибкий рычаг регулирования со стороны государства процесса воспроизводства индивидуального капитала.

К основным инструментам инвестиционного стимулирования относятся: система специальных амортизационных отчислений, в том числе система ускоренной амортизации; налоговые скидки на инвестиции; различного рода инвестиционные премии, субсидии, инвестиционные фонды.

Анализ результатов налоговых реформ в развитых капиталистических странах позволил западным экономистам вывести зависимость между величиной налоговых ставок, инвестиционной активностью товаропроизводителей и налоговыми доходами государства. Рост налоговых ставок имеет предел, за которым начинается падение деловой активности, а значит, сокращение доходов бюджета. Считается, что предел наступает при изъятии в бюджет более 30 проц. от суммы всех доходов предпринимателей и населения.

Особая роль в эффективном развитии экономики принадлежит кредитной политике государства. Коммерческие банки, различные инвестиционные и кредитные организации заинтересованные в постоянном росте оборота кредитных средств как источника роста их прибыли. В переходный период к рыночной экономике в странах СНГ возникли многочисленные коммерческие банки, которые по существу торгуют денежным капиталом и получают огромные прибыли. Привлекая свободные денежные средства предприятий и населения посредством начисления высоких процентов, банки используют их как кредитное средство, т.е. выдают кредиты предприятиям и организациям под еще более высокие проценты или непосредственно пускают их в оборот. Для большинства промышленных предприятий, колхозов, совхозов, фермеров ставки процента оказались непосильными, и в производстве продолжается спад. В то же время посреднические фирмы, занятые исключительно перепродажей продукции и на "дорогом" кредите получают многомиллионные прибыли. Подтверждается историческая истина: разбогатеть можно на расцвете цивилизации, но еще быстрее и в больших масштабах - на ее развале.

Использование временно свободных накоплений как кредитного средства в определенных условиях может тормозить развитие хозяйственной деятельности или стать инфляционным фактором. Чем дороже кредит, тем ниже спрос на него со стороны производства, чем дешевле кредит, тем выше спрос и выше риск товарно-денежной несбалансированности, так как кредиты на рынке средств производства и товаров выступают как денежные средства.

Состояние ссудного рынка нередко становится пусковым механизмом инфляции и кризиса, поэтому регулирование кредитных отношений является важнейшей функцией государства. Функции регулятора выполняют центральные банки. В соответствии с законодательствами каждой страны коммерческие банки обязаны создавать резервы и передавать их центральному банку, который устанавливает их норматив. Центральный банк вправе использовать полученные резервы для кредитования коммерческих банков, устанавливая процентную (учетную) ставку за кредит. Центральные банки являются собственностью государства. От величины норматива и размера учетной ставки зависит объем оборота кредитной массы. При росте норматива резервов и учетной ставки кредит становится более дорогим и спрос на него сокращается, снижается инвестиционная деятельность и сохраняется только кредитование наиболее эффективных проектов. Сокращение кредитной массы способствует снижению инфляции. Темпы роста денежной массы должны быть ограничены долгосрочными темпами роста национального дохода. При таком условии достигается стабильность денежных отношений и устойчивость экономического роста.

Государственное регулирование кредитных отношений выполняет еще одну важную функцию стабилизации рыночной экономики - защиту накоплений предприятий и населения. Однако в странах СНГ эта задача не решается.

Основные факторы производства

2012-01-07T03:19:00.000-08:00

Функционирование предприятий и домашних хозяйств основывается на использовании факторов производства и получении от их использования соответствующих доходов. Под факторами производства понимаются особо важные элементы или объекты, которые оказывают решающее воздействие на возможность и результативность хозяйственной деятельности.

В предыдущих лекциях рассматривались законы спроса и предложения безотносительно к тому, какие товарные группы включены в рыночный оборот и конкурентное ценообразование. Между тем в рыночном товарообороте факторов производства есть свои особенности, хотя в целом и здесь действует тот же механизм конкурентного равновесия цен. За производственными ресурсами, вовлекаемыми в хозяйственную деятельность всегда стоят их собственники (земли, капитала, труда, знаний и т.д.) и ни один из них не передаст безвозмездно право использования того или иного ресурса другим лицам. Поэтому движение основных элементов производства, их присвоение, распоряжение ими и использование затрагивает более глубинные общественно-экономические отношения.

Для последних десятилетий характерным является рост ресурсных затрат и как результат - снижение доходности от их использования. Растут цены на землю, энергоносители, сырье, заработная плата. Все это приводит к изменению поведения людей и фирм в мире экономике, побуждает их находить заменители удорожающихся ресурсов и пути снижения издержек производства.

Спрос на факторы производства предъявляют лишь предприниматели, т.е. та часть общества, которая способна организовать и осуществить выпуск продукции и услуг, необходимых для конечного потребления.

Производство - это процесс изготовления материальных или духовных благ. Для того, чтобы начать производство, необходимо наличие по крайне мере того, кто будет производить и того, из чего будут производить.

Марксистская теория в качестве факторов производства выделяет рабочую силу человека, предмет труда и средства труда, подразделяя их на две большие группы: личный фактор производства и вещественный фактор. Личный фактор представляет собой рабочую силу, как совокупность физических и духовных способностей человека к труду. В качестве вещественного фактора выступают средства производства. Организация производства предполагает согласованное функционирование этих факторов. Марксистская теория исходит из того, что взаимосвязь факторов производства, характер их соединения определяют социальную направленность производства, классовый состав общества и отношения между классами.

Маржиналистская (неоклассическая, западная) теория традиционно выделяет четыре группы факторов производства: земля, труд, капитал, предпринимательская деятельность.

ЗЕМЛЯ рассматривается как естественный фактор, как природное богатство и первооснова хозяйственной деятельности. Здесь из материального фактора выделяются в особый фонд природные условия. При этом термин "земля" употребляется в широком смысле слова. Он охватывает все полезности, которые даны природой в определенном объеме и над предложением которых человек не властен, будь то сама земля, водные ресурсы или полезные ископаемые. В отличие от других факторов производства ЗЕМЛЯ обладает одним важным свойством - ограниченностью. Человек не в состоянии изменить ее размеры по своему желанию. Применительно к этому фактору можно говорить о законе убывающей отдачи. При этом имеется в виду отдача в количественном выражении или убывающей доходности. Человек может воздействовать на плодородие земли, но это воздействие не безгранично. При прочих равных условиях, непрерывное приложение труда и капитала к земле, к добыче полезных ископаемых не будет сопровождаться пропорциональным ростом отдачи.

ТРУД представлен интеллектуальной и физической деятельностью человека, совокупностью способностей личности, обусловленной общим и профессиональным образованием, навыками, накопленным опытом. В экономической теории под трудом как фактором производства подразумеваются любые умственные и физические усилия, прилагаемые людьми в процессе хозяйственной деятельности с целью произвести полезный результат.

"Всякий труд - отмечает А. Маршалл, - имеет своей целью произвести какой-либо результат". Время, в течение которого человек трудится называется рабочим временем. Его продолжительность - величина изменчивая и имеет физические и духовные границы. Человек не может трудиться двадцать четыре часа в сутки. Ему нужно время для восстановления способностей к труду и удовлетворения духовных потребностей. Научно-технический прогресс ведет к изменениям в продолжительности рабочего дня, в содержании и характере труда. Труд становится более квалифицированным, увеличивается время на профессиональную подготовку кадров, повышается производительность и интенсивность труда. Под интенсивностью труда понимается его напряженность, возрастание расходования физической и умственной энергии в единицу времени. Производительность труда показывает, какое количество продуюции производится в единицу времени. На повышение производительности труда оказывают влияние самые различные факторы.

КАПИТАЛ является очередным фактором производства и рассматривается как совокупность средств труда, которые используются в производстве товаров и услуг. Термин "капитал" имеет много значений. В одних случаях капитал отождествляется со средствами производства (Д. Рикардо), в других - с накопленными материальными благами, с деньгами, с накопленным общественным интеллектом. А. Смит рассматривал капитал как накопленный труд, К. Маркс - как самовозрастающую стоимость, как общественное отношение. Капитал можно определять и как инвестиционные ресурсы, используемые в производстве товаров и услуг и их доставке потребителю. Взгляды на капитал разнообразны, но все они сходятся в одном: капитал ассоциируется со способностью тех или иных ценностей приносить доход. Вне движения и средства производства и деньги представляют собой мертвые тела.

Предпринимательская деятельность рассматривается как специфический фактор производства, сводящий воедино все другие факторы и обеспечивающий их взаимодействие через знание, инициативу, смекалку и риск предпринимателя в организации производства. Это особый вид человеческого капитала.

Предпринимательская деятельность по своим масштабам и результатам приравнивается к затратам высококвалифицированного труда.

Предприниматель - неотъемлемый атрибут рыночного хозяйства. Понятие "предприниматель" часто ассоциируется с понятием "собственник". По Кантильому (18 век) предприниматель - это человек с неопределенными, нефиксированными доходами (крестьянин, ремесленник, торговец и т.д.). Он получает чужие товары по известной цене, а продавать будет по цене, ему пока неизвестной. А. Смит характеризовал предпринимателя как собственника, идущего на экономический риск ради реализации какой-либо коммерческой идеи и получения прибыли. Предприниматель выступает как посредник, комбинирующий по своему усмотрению факторы производства.

Объединение в одном лице собственника и предпринимателя стало разрушаться с появлением кредита и наиболее рельефно обнаруживаться с развитием акционерных обществ. В условиях корпоративной экономики собственность как юридический фактор утрачивает свои распорядительные функции. Роль собственности становится все более пассивной. Собственник владеет лишь клочком бумаги. Ответственность за результаты деятельности несет менеджер. Им движет воля к победе, желание борьбы, особый творческий характер его труда.

Естественно, все это относится к странам с сформировавшейся рыночной экономикой. В переходный период к рынку действуют другие законы.

Различие в классификации факторов производства между марксистской и Западной экономической теорией обусловлено классовым подходом к анализу естественного производства. Приведенная классификация является подвижной. На уровень и эффективность производства оказывает все большее влияние современная наука, информационный и экономический факторы. Возрастающее значение приобретает экологический фактор производства, который выступает либо в качестве импульса экономического роста, либо ограничения его возможностей в связи с вредностью технологии.

В конкретных производствах его элементы применяются в разнообразном сочетании и в разнообразных пропорциях. Такая взаимозаменяемость и количественная переменность типичны для современного производства и связаны с ограниченностью ресурсов с одной стороны и эффективностью их использования с другой.

В реальной жизни предприниматель стремится найти такое сочетание компонентов производства, при котором обеспечивается наибольший выход продукции при наименьших затратах. Множественность комбинаций обусловлена научно-техническим прогрессом и состоянием рынка факторов производства. Производство подвижно. В нем постоянно совершаются большие и малые революции в технике, технологии, организации труда. Фирма находится в постоянном поиске наиболее рациональных решений. Что дает больший эффект, - "вложения в человеческий фактор, или в рост средств производства" (капитал)? Как отразится на издержках и доходах фирмы увеличение фактора А и уменьшение фактора Б? При этом надо учитывать и постоянные изменения цен на производственные ресурсы.

Человек - главный фактор и цель общественного производства

2012-01-07T03:16:00.001-08:00

Человек был и всегда останется главным фактором производства. Экономическая теория в изучении человеческого общества исходит из того, что человек является одновременно и производителем и потребителем экономических благ. Он создает, приводит в действие и определяет способы использования техники и технологии, которые, в свою очередь, предъявляют новые требования к физическим и интеллектуальным возможностям человека. Когда прогрессивные средства труда и технологии получают широкое распространение, они начинают предъявлять повышенные требования к работнику, "подтягивать" его до своего уровня. Ручные орудия труда предполагают один тип работника, машины - другой, станок с программным обеспечением и управление сложными автоматизированными системами - третий. Мировой опыт последних десятилетий свидетельствует, - более двух третьих больших и свыше семидесяти процентов всех остальных катастроф, связанных с хозяйственной деятельностью происходят по вине человека, с его недостаточной подготовленностью для взаимодействия со сложными техническими системами.

Требования, предъявляемые к рабочей силе со стороны средств производства и основных технологий связаны с подготовкой высоко квалифицированных, профессионально ориентированных работников, с уровнем расходования рабочей силы, с величиной затрат на ее воспроизводство. Истории известны примеры, когда техническое новшество веками дожидалось нового общественного устройства и нового типа работника.

Ныне в индустриально развитых странах, наряду с безработицей, производство испытывает острейшую потребность в высокообразованных профессионалах. Рост требования к качеству работника - это общеэкономическое условие развития общественного производства.

В обстановке примитивного ручного труда эта зависимость на протяжении веков почти себя не обнаруживала и проявлялась через очень медленные, мало заметные изменения. С переходом к машинному производству произошло ускорение общественного прогресса и указанная тенденция стала обнаруживаться с нарастанием. С особой интенсивностью она действует в условиях научно-технической революции. Основным двигателем научно-технического прогресса становится информационная техника. Она превращается в базу для всех новейших технологий. преобразует все виды производства, играет ведущую роль в повышении производительности труда, снижении стоимости продукции. Предпринимаются попытки создания "искусственного интеллекта", возникает вопрос: не теряет ли человеческий фактор своего значения по мере совершенствования ЭВМ и компьютерной техники?

Однако не следует забывать, что коренные изменения в производстве, сопровождаясь подвижками в квалификационной и профессиональной структуре населения, не уничтожают до конца потребности в малоквалифицированном труде. Более того, в ряде случаев такая потребность воспроизводится непосредственно в самом научно-техническом и общественном прогрессе.

Характерная особенность личного фактора производства состоит в том, что человек не просто элемент производства, а главная производительная сила общества. Работник одновременно является и носителем рабочей силы (и тем самым фактором производства) и субъектом производственных отношений. Воздействуя на производство, изменяя его, он тем самым изменяет всю систему экономических отношений, изменяет свое собственное экономическое поведение. Его роль в производстве никогда нельзя понять вне определенной системы общественных отношений. В обществе, как и в производстве, все исходит от человека и все сводится к нему.

Научно-технический прогресс становится реальностью не сам по себе, а благодаря работникам, которые находятся в определенных общественных условиях. Эти условия, а точнее общественные экономические отношения всегда в большей или меньшей мере ориентируют на прогресс, а могут и вообще не создавать к нему должных стимулов. Во втором случае общество сталкивается с необходимостью перестройки системы производственных отношений. Последние определяют направленность в воспроизводстве рабочей силы.

С позиций производства человек не только его субъект, но и его конечная цель. Общественный продукт, пройдя через распределение и обмен, завершает свой путь в потреблении. Удовлетворение потребностей человека, его развитие является естественным конечным назначением общественного производства. Любой предприниматель в своей хозяйственной деятельности преследует цель получить выгоду, но эта цель будет реализована лишь тогда, когда на продукцию его фирмы найдется покупатель (потребитель).

Факторные доходы и их функциональное распределение

2012-01-07T03:15:00.000-08:00

За факторами производства стоят определенные группы людей: за "трудом" - работники, за "землей" - землевладельцы (частник или государство не имеет значения), за "капиталом" - его собственники, за "предпринимательской деятельностью" - организаторы производства, управленцы. Каждая из групп претендует на определенную долю в общем доходе: владелец рабочей силы получает доход в форме заработной платы, собственник земли - ренту, собственник капитала - процент, предприниматель - прибыль от своей предпринимательской деятельности. То, что является доходом для владельца фактора производства, выступает как затрата, как издержки для покупателя (потребителя) этого фактора.

В экономической теории различают доход как понятие чисто хозяйственное (на микроуровне) и как понятие народнохозяйственное (на макроуровне). Если рассматривать доходы в зависимости от субъекта присвоения (кто получает), то в этом случае доходы делятся:

доходы населения
доходы предприятия (фирмы)
доходы государства
доходы общества (национальный доход как вновь созданная в течение года стоимость)

Совокупность этих доходов определяет максимальный спрос на блага, услуги, производительные ресурсы.

По итогам хозяйственной деятельности владельцы факторов производства получают доход в денежной форме - номинальный доход. По поводу этого дохода между его владельцем и государством возникает система сложных экономических отношений. Государство через налоги отбирает большую или меньшую часть этого дохода. Оставшаяся после уплаты налогов и процентов по ссудам часть представляет собой чистый доход. А поскольку "весомость" этого дохода определяется не только и не столько количеством денег, а в большей мере состоянием и динамикой цен на товары и услуги, то выделяется еще одно понятие на изменение цен, т.е. покупательная способность денег.

При анализе доходов предприятия оперируют такими понятиями как валовой доход, средний доход, предельный доход.

Валовой доход равен выручке от реализации всей продукции в денежной форме. Средний доход рассчитывается на единицу проданной продукции.

Предельный доход представляет собой приращение валового дохода от продажи дополнительной продукции. Он рассматривается как отношение прироста валового дохода к приросту количества реализованной продукции. Расчет этого показателя имеет для фирмы важное значение. В экономике действует закон убывающей доходности и расчет предельного дохода служит для предприятия основанием для изменения объемов производства в сторону увеличения или уменьшения.

Любой предприниматель в процессе своей деятельности решает две глобальные задачи:

как можно точнее определить социально-значимый заказ, его количественную и качественную характеристику
организовать управление фирмой таким образом, чтобы достичь поставленных целей

Предприниматель всегда пытается "спланировать" рынок, максимально сократить неопределенность и риск. Он призван "ощущать" границу, за пределами которой происходит падение доходности его фирмы. В своей управленческой деятельности предприниматель сталкивается с ситуацией падающей доходности.

Суть закона убывающей доходности в том, что дополнительно применяемые затраты одного фактора при неизменном количестве других факторов производства дают все меньший объем дополнительной продукции и, следовательно, валового дохода. Другой результат может быть получен при одинаковом и единовременном увеличении всех факторов, что может вести к увеличению выпуска продукции и валового дохода предприятия. Но и тут предпринимателя предостерегает опасность; увеличение предложения товаров ведет к уменьшению рыночной цены и к уменьшению выручки от продажи единицы дополнительной продукции. Это сигнал для предприятия к прекращению роста масштабности производства.

Формирование цен на факторы производства

2012-01-07T03:12:00.001-08:00

Любое предприятие одновременно выступает как товаропроизводитель и продавец определенной продукции и как покупатель факторов производства. Как продавцу ему присущ типический интерес - подороже продать свою продукцию. На рынке факторов производства предприятие выступает как покупатель, заинтересованный подешевле купить производительные ресурсы (труд, капитал, землю). Все операции подчинены прибыли. Это главный стимул и основной показатель эффективности предприятия.

Величина издержек производства и их структура определяют конкретные требования к структуре покупки факторов производства. Особенности спроса на факторы производства определяются характером самого производства. Критерий отбора здесь один - наименьшие издержки производства при высоком качестве производимой продукции. Сравнивая рыночную цену каждого фактора производства с предельным продуктом, который производится с помощью этого фактора предприниматель устанавливает свой выбор.

Исходным для спроса на факторы производства является спрос на конечный продукт предприятия, т.е. спрос зависит от объемов производства и цен на факторы производства. Равновесие на рынке факторов производства предполагает получение равного дохода на прирост любого из них.
Общие принципы формирования кривой спроса на любой фактор производства сводятся к следующему:

исходным в спросе является спрос на выпускаемый товар;
равенство предельного дохода и предельных издержек,
определенных программой предприятия;
структура спроса на факторы достигается при условии, когда доллар, потраченный на приобретение какого-либо фактора дает наибольший предельный продукт.

В предложении труда, как и любого другого фактора есть свои особенности. Они связаны:

с численностью населения и прежде всего его трудоспособной частью;
качественным составом населения, уровнем его общей и профессиональной подготовки;
продолжительностью рабочего дня и рабочей недели;
с соответствием профессиональной и квалификационной структуры трудоспособного населения потребности народно-хозяйственного комплекса в работниках разных специальностей.

Общий уровень заработной платы выявляется пересечением кривой спроса и предложения. Рост спроса на труд повышает уровень заработной платы и ведет к увеличению занятости населения. Падение спроса на труд ведет к противоположным последствиям.

В движении цен на капитал имеет значение наличие свободного капитала, его предложение и спрос на него.

Подробно процесс образования факторных доходов будет рассмотрен в очередных лекциях.

Определение капитала в марксистской и современной экономической литературе

2012-01-07T03:08:00.000-08:00

В экономической теории и предпринимательской практике, пожалуй, нет понятия, которое бы использовалось столь часто и одновременно столь неоднозначно. Под капиталом понимают все, что приносит или способно приносить доход. Этот термин употребляется в отношении оборудования завода, фабрики, накопленной суммы денег, произведений искусства, таланта инженера и т.д. Нетрудно увидеть общее во всех приведенных примерах:

Капитал - это блага, использование которых позволяет увеличивать производство будущих благ. В предыдущей лекции мы уже говорили, что капитал - это главный элемент производства, выступающий в многообразных формах.

К. Маркс определил капитал как стоимость, приносящую прибавочную стоимость. Если последнюю рассматривать как прибыль или процент, то против такого определения возражать не приходиться. Рыночное производство без прибыли невозможно. Поэтому капитал действительно представляет собой самовозрастающую стоимость. Во-вторых, К. Маркс определяет капитал как экономическое отношение, причем отношение эксплуатации. Первая часть этого определения не вызывает сомнений. Капитал может приносить прибыль и "самовозрастать" только находясь в движении. В процессе использования ресурсов, между людьми возникают определенные отношения, но не обязательно отношения эксплуатации. Скорее это отношения между экономическими агентами в ходе создания материальных благ и услуг.

В современной экономической науке капитал рассматривается как абстрактная производительная сила, как источник процента. Это означает признание того факта, что какой угодно элемент богатства, приносящий его владельцу регулярный доход на протяжении длительного времени, можно рассматривать как капитал (с небольшим отклонением такого определения придерживается Л. Вальрас, И. Фишер).

Многие американские экономисты (Д. Хайман, П. Хейне, П. Самуэльсон и др.)определяют капитал как ресурс длительного пользования, создаваемый с целью производства большего количества товаров и услуг. При это физически капитал рассматривается как машины, здания, сооружения, передаточные устройства, запасы сырья и человеческий капитал.

Если исключить из марксова определения капитала социальную заостренность (отношения эксплуатации) то нетрудно заметить, что все эти определения капитала не противоречат, а дополняют друг друга. Одна группа определений фиксирует чисто экономическую сторону, другая - натуральную, в сочетании с раскрытием цели использования капитальных товаров.

Ряд экономистов (Дж. Робинсон, Р. Дорнбуш) рассматривают капитал как деньги, как универсальный товар делового мира.

В научном понимании между деньгами как деньгами и деньгами как капиталом существует глубокое различие. С момента своего появления деньги обслуживали обмен товаров, выполняли функцию средств обращения.

Товаровладелец продавал свой товар ради приобретения другого товара или услуги. Обмен совершался по формуле Т - Д - Т. Деньги выполнили роль посредника, оценочного материала. И пока они существуют, до тех пор будут выступать в этой функции. В таком обмене в выигрыше оказываются обе стороны; каждый из товаровладельцев избавляется от излишнего (может быть не нужного ему лично) товара и на вырученные от его продажи деньги находит на рынке то, что ему необходимо для личного или производительного потребления. Конечно, и при такой форме товарного обращения в руках отдельных лиц могут накапливаться значительные суммы денег. Акты купли и продажи могут не совпадать во времени.

Капиталом деньги становятся лишь тогда, когда они пускаются в оборот ради наживы, для получения суммы, большей по сравнению с первоначально вложенной. Внешне общая формула движения капитала отличается от формулы товарного обращения перемещением составляющих величин. Теперь уже не деньги, а товар оказывается в положении посредника:

Д - Т - Д1. Купил - продал - заработал Д1 и показывает, что произошло наращивание первоначальной суммы, и, следовательно, цель достигнута.

Деньги использовались как капитал и в докапиталистических обществах и используются в современном мире. Формула движения капитала хорошо известна большинству молодых людей, а теперь уже и многим нашим подросткам.

Приумножение капитала идет за счет разницы в ценах на различных рынках или в различных структурах.

Из общей формулы движения капитала можно сделать такие выводы:

Деньги есть первоначальная форма любого капитала. По Марксу - это его подвенечное платье, в котором он появляется на исторической арене.
Капитал есть самовозрастающая стоимость. Наращивание происходит в определенной экономической среде, т.е. при определенных условиях.
Источником добавочных денег является сфера обращения, т.е. торговля.

Последний вывод необходимо подвергнуть сомнению. Торговля всегда была и останется связующим звеном между производителями благ и их потребителями. Огромная важность этой сферы занятости людей состоит в том, что здесь через реализацию готовой продукции и услуг подготавливаются условия для непрерывности процесса производства и потребления. Одни продают средства производства и предметы личного или коллективного потребления, другие их покупают. Однако очевидно и то, что сфера обращения с точки зрения общества не может быть источником прибыли. Здесь ничто не создается вновь, а всего лишь реализуются реальные блага, создаваемые трудом людей в процессе производства. Конечно, через торговлю всегда происходит перераспределение богатства между народами и отдельными людьми. Одни богатеют, другие становятся беднее. Но величина реальных благ от этого не изменяется. Тем не менее коммерсанты, бросая деньги в оборот, получают определенную прибыль. Откуда же она берется? Где ее истинный источник?

Экономическая природа прибыли

2012-01-07T03:04:00.000-08:00

Прибыль выступает непосредственной целью хозяйственной деятельности и всех субъектов рыночной экономики, занятых предпринимательством. Несмотря на то, что эта категория является объектом экономической теории и занимает основополагающую роль в рыночной экономике, вот уже в течение ряда столетий не смолкают споры о ее сущности и формах. В учебниках и научных статьях категория "прибыль" неразрывно связывается с категорией дохода, капитала, процента, воздержания, ожидания и многими другими. В практическом же плане прибыль не представляет никакого секрета и во всех странах с рыночной экономикой ее количественная величина определяется как разница между общей выручкой от реализации товаров и услуг и совокупными издержками. В теоретическом плане мы снова вынуждены рассмотреть два подхода к оценке экономической природы прибыли.

К. Маркс в "Капитале" определил прибыль как превращенную форму прибавочной стоимости. Последняя по Марксу представляет собой неоплаченный прибавочный труд наемного рабочего, занятого в сфере материального производства. Рабочий своим трудом создает стоимость большую, чем стоит его рабочая сила. Эта разница привлекает капиталиста и ради нее он развивает свою бурную деятельность. На поверхности буржуазного общества присвоение чужого труда затушевывается и прибыль выступает как порождение движения всего авансированного капитала, как результат издержек производства. Таким образом, в марксистской трактовке прибыль есть результат эксплуатации наемного труда капиталом и отношение "капиталист - наемный рабочий" составляет основное отношение капиталистического общества.

С такой трактовкой прибыли согласиться невозможно по ряду причин. Если под эксплуатацией понимать присвоение продукта неоплаченного труда и атрибут капитализма, то капитализм охватывает всю историю человеческой цивилизации. В последнем разделе лекции мы попытаемся проследить проблему присвоения прибавочного продукта в историческом аспекте. Важно видеть не только сам факт отчуждения продукта неоплаченного труда, но и то, в чьих интересах используется отчужденный продукт.

Современная экономическая мысль рассматривает прибыль как доход от использования всех факторов производства, т.е. труда, земли и капитала. Но и в таком понимании нет единства и четкости. В одних случаях прибыль рассматривается как плата за услуги предпринимательской деятельности, в других - как плата за новаторство и талант в управлении фирмой, в третьих - как плата за риск и т.д. Все эти определения расплывчаты и скорее выражают вознаграждение предпринимателю за его умение соединять факторы производства и эффективно их использовать. Однако доход в виде процента и ренты получают и те люди, которые передают право распоряжения своим капиталом в той или иной форме другим лицам и сами в экономической деятельности не участвуют. Речь идет о нетрудовых доходах, получаемых законным путем.

За каждым фактором производства стоят конкретные люди и группы людей. За трудом - наемные рабочие, за капиталом - его владельцы, за землей - его собственники. И если мы признаем, что всякое экономическое благо есть результат взаимодействия факторов производства, то обязаны признать и то, что все группы населения, стоящие за этими факторами участвуют своим трудом в создании благ и новой стоимости. Разница лишь в том, что одни участвуют сегодняшним живым трудом, а другие прошлым, воплощенным в материальных элементах производства. Это их накопленный овеществленный труд. Он может быть результатом трудовых усилий целого ряда поколений. Всякое экономическое благо есть в конечном счете продукт труда всего общества. И эффект его усилий принимает форму доходов (прибыли) на всех уровнях хозяйственной деятельности.

Кругооборот и оборот капитала

2012-01-06T02:03:00.001-08:00

Всякий индивидуальный равно как и общественный капитал находится в постоянном движении. Это сфера его жизни.

Денежный капитал (Д) авансируется капиталистом на приобретение средств производства (Сп) и рабочей силы (Рс), которые, соединяясь в процессе производства (П), продолжают взаимодействовать вплоть до выпуска готовой продукции (Т). Реализуя товар, капиталист получает его стоимость в денежной форме (Д) первоначально авансированная сумма капитала возвращается к своему владельцу, но уже возросшая на определяющую величину.

Две другие операции, связанные с покупкой средств производства, рабочей силы и продажей готовой продукции, происходят в сфере обращения. На трех стадиях движения происходит смена форм капитала: денежная форма переходит в производительную, производительная форма сменяется на второй стадии товарной формой и на третьей стадии происходит возврат к первоначальной денежной форме. В действительности промышленный капитал одновременно своими частями находится на всех трех стадиях и во всех трех формах. Тем самым, обеспечивается непрерывность производственного процесса, а следовательно, и потребления. Стоит капиталу задержаться на какой-либо из трех стадий, будет нарушен весь его кругооборот. Кругооборотом капитала и называется его движение, охватывающее последовательно его авансирование, применение в производстве, реализацию произведенного товара и возвращение к исходной форме.

Такой путь движения промышленного капитала имеет место в любом обществе, независимо от его социально-экономического обустройства.

Капитализм, социализм, развивающиеся страны - все это не имеет никакого значения. Различие состоит в способах соединения рабочей силы со средствами производства и в присвоении и использовании конечного эффекта движения капитала - прибыли.

Кругооборот промышленного капитала, рассматриваемый как непрерывно возобновляемый процесс, образует его оборот. Скорость оборота капитала измеряется числом его оборотов, совершаемых в течение года. Если капитал, к примеру, оборачивается за четыре месяца, то в год он совершит три оборота.

Для экономиста важно понимание того, что скорость оборота капитала имеет огромное практическое значение. Это хорошо и быстро уяснили наши современные коммерческие банки и многочисленные посреднические конторы. Они не вкладывают деньги в производство с продолжительным технологическим циклом, а приумножают свои капиталы на быстротечных, разовых операциях.

Скорость оборота капитала зависит от множества факторов: от структуры самого производительного капитала, продолжительности рабочего периода в производстве, состояния транспортных средств и магистралей, полноты и ритмичности в работе оборудования и машин, постановки торговли и т.д.

В зависимости от скорости оборота и способа перенесения стоимости на готовый продукт производительный капитал делится на основной и оборотный. К основному капиталу относятся здания, сооружения, машины, оборудование, силовые установки, передаточные устройства и другие средства труда. Это долгодействующий капитал. Он составляет материально-техническую основу производства, и его полный кругооборот исчисляется годами. Стоимость основного капитала переносится на изготовление товара по частям, по мере износа тех или иных видов средств труда. После продажи товаров, включенная в их стоимость сумма износа постепенно накапливается в амортизационном фонде, за счет которого происходит возмещение основного капитала. Нормы амортизации зависят от стоимости элементов основного капитала и установленных сроков их службы.

К оборотному капиталу относятся сырье, вспомогательные материалы, топливо, электроэнергия, денежные средства, предназначенные на оплату труда рабочих. Эта часть производительного капитала совершает полный оборот в течение одного цикла, и его стоимость целиком входит в стоимость готового продукта и после каждого кругооборота возвращается владельцу в денежной форме. Следовательно, чем быстрее оборачивается оборотный капитал, тем меньшая при прочих неизменных условиях будет потребность в нем, или больший годовой оборот достигнут при данной его величине, будет выше норма прибыли.

Скорость оборота капитала во многом определяется спецификой отрасли и отражает уровень организации производства, состояние материально-технического снабжения и сбыта продукции.

В нашей литературе и хозяйственной практике совокупность ресурсов предприятия получила название фондов. Применительно к трем стадиям движения они подразделяются на фонды производства и фонды обращения. Фонды производства по характеру оборота делятся на основные и оборотные.
Принципиальных различий в кругообороте фондов и капитала с технологической точки зрения не существует.

Производство прибавочного продукта - основа экономического и социального прогресса общества

2012-01-06T01:35:00.000-08:00

Производство прибавочной стоимости К. Маркс определил как основной экономический закон капитализма и сформулировал его следующим образом: "Движущим мотивом и определенной целью капиталистического процесса производства является возможно большее самовозрастание капитала, т.е. возможно большее производство прибавочной стоимости, следовательно, возможно большая эксплуатация рабочей силы капиталистом" (К. Маркс, Ф. Энегельс, Соч. т. 23, с. 342). Извлечению прибавочной стоимости, по Марксу, подчинены в конечном счете все экономические процессы капитализма.

Отчуждение части результатов труда работника всегда имело место. При рабовладении и феодализме продукт труда тоже делился на необходимый и прибавочный. Рабовладелец не оставлял рабам дополнительного продукта (сверх необходимого для поддержания его собственной жизни) для создания семьи и воспроизводства жизни. Конечный итог нарушения естественного протекания процессов оказался печальным. Богатейшие рабовладельческие цивилизации ушли в небытие, угасли.

Феодал на первых порах присваивал непосредственно труд крепостного. Но он выделил для него участок земли и несколько свободных дней в неделю. Крепостной теперь уже наполняет своим трудом три корзины: для хозяина, для воспроизводства своей рабочей силы и третью корзину для семьи, для своих детей. Отчуждение продукта в докапиталистических формациях было основано на личной зависимости работника от своего господина.

При капитализме прибавочный продукт принял форму прибавочной стоимости, и ее отчуждение уже основано на экономическом принуждении, так как рабочий при капитализме юридически свободен. Капитализм внес существенные изменения в имущественные и личные отношения людей. Теперь вместо трех корзин работник оказался вынужденным наполнять продуктами своего труда четыре корзины: для себя и для семьи (необходимый продукт); для лица или группы лиц, которые предоставили ему работу; и четвертую корзину для государства, которое о нем "заботится" (прибавочный продукт). Рабочий день рабочего поделен на две части: необходимое время, в течение которого наполняются первые две корзины, и прибавочное время, в течение которого он работает на хозяина-капиталиста и государство, "отражающее и защищающее интересы этого капиталиста".

Существенных расхождений между капитализмом и социализмом здесь нет. Производство и отчуждение части результатов труда работника всегда имело место и служило источником прогресса. По марксистской теории, и при коммунизме будет отчуждаться часть продукта, создаваемого рабочим. Но по этой же теории считается, что при социализме эксплуатации не существует, поскольку корзины с прибавочным продуктом идут предприятию, коллективным собственником которого он является, и государству, у которого нет другой цели, кроме заботы о процветании и благополучии своего труженика. Как видим, в этом утверждении есть много искусственного, спорного. Пора бы признать явление, связанное с производством прибавочного продукта как общую закономерность.

В хозяйственной практике и при капитализме, и при социализме термин "прибавочная стоимость" не употребляется. В обиходе в любом обществе утвердились такие понятия, как "прибыль", "процент", "рента". На самом деле все это есть внешнее проявление базового начала - прибавочного продукта или прибавочной стоимости. Но внешне все формы прибыли выступают как результат движения авансированного капитала, основных факторов производства, а не как отчужденный продукт труда рабочего.

Давньоруська держава в міжнародних відносинах X - XIII ст.

2011-11-07T01:31:00.000-08:00

Відносини з Візантією.
Відносини з Хозарським каганатом.
Київська Русь і країни Західної Європи.
Відносини зі Степом. Печеніги, половці.
Навала Батия та її наслідки для князівств Південно-Західної Русі.

1. Київський Русі належало помітне місце в міжнародних відносинах X - XIII ст. В зовнішньополітичній діяльності київських князів одним з найважливіших напрямів був південний, який становили відносини з Візантією, бо саме тут найповніше забезпечувалися стратегічні інтереси правлячої верхівки Київської держави.

Про це свідчить і хроніка основних подій: 907 р. - переможний морський похід князя Олега на Константинополь; 911 р. - договір князя Олега з Візантією, дуже вигідний для Русі, який забезпечував інтереси її торгівлі; 941 р. - невдалий морський похід князя Ігоря на Візантію; 944 р. - договір князя Ігоря з Візантією, менш вигідний, ніж договір 911 р.; 40-50-ті рр. X ст. - мирне посольство княгині Ольги до Константинополя; 969 - 971 рр. - війна князя Святослава з Візантією, яка закінчилася по суті поразкою, а формально - почесним миром; 988 або 989 р. - князь Володимир захопив Корсунь, візантійське місто в Криму, і повернув його в обмін на сестру візантійського імператора, яка стала його дружиною (ці події пов'язані з хрещенням Русі); 1043 р. - відбувся останній морський похід Русі на Константинополь при Ярославі Мудрому, який закінчився поразкою. У стосунках з Візантією київські князі частіше переслідували мету - забезпечити торговельні привілеї для Русі, оскільки Візантія становила найбільш вигідний ринок збуту для надлишків полюддя. І саме з Візантії частіше надходили на Русь речі престижного вжитку для панівної верхівки (ювелірні прикраси, дорогі тканини та ін.).

2. Важливими для Русі були відносини і з Хозарським каганатом. Інтереси двох держав зіткнулися вже наприкінці X ст., коли князь Олег підкорив сіверян і радимичів, які до того платили данину хазарам. До 60-х рр. X ст., до підкорення їх Святославом, данину хазарам платили в'ятичі. У другій половині 60-х рр. X ст., внаслідок походів князя Святослава, Хозарський каганат був розгромлений і припинив існування. Тоді ж влада Києва поширилася на племена Північного Кавказу і Приазов'я, але після смерті Святослава майже всі ці землі було втрачено. Зникнення Хозарського каганату мало для Русі неоднозначні наслідки. Позитивним було те, що для Русі відкрилася пряма торгівля з країнами арабського Сходу. Негативним було зникнення бар'єру, роль якого виконував Хозарський каганат по відношенню до кочових народів на їх шляху до причорноморських степів, тобто до південних кордонів Русі.

3. Досить жвавими були стосунки з країнами Західної і Центральної Європи (Німеччина, Польща та ін.), які особливо посилилися при Ярославові Мудрому, що встановив династійні зв'язки з правителями інших держав, а саме з дітей Ярослава Мудрого (його називали тестем Європи) дочка Анна була одружена з королем Франції, інші дочки - з королями Норвегії і Угорщини, сини були одружені з сестрою польського князя, онукою німецького імператора. Мати ж Володимира Мономаха (дружина сина Ярослава Всеволода) була дочкою імператора Візантії - Константина IX Мономаха.

У цілому Київська Русь відігравала важливу роль у міждержавних відносинах країн Європи та Близького Сходу.

4. Надзвичайно важливими для Русі були відносини з кочовими народами причорноморських степів. З 915 по 1036 рр. тут панували печеніги. Їх мирні відносини з Русю скоро змінилися на ворожі. У 972 р. в бою з печенігами загинув князь Святослав. При князі Володимирі боротьба з печенігами набула особливо гострого, жорстокого, запеклого характеру. Саме в цей час з'явилися „богатирські застави", використовувалася оборонна тактика. У 1036 р. в битві під Києвом при Ярославі Мудрому печеніги зазнали нищівної поразки. Загроза з їхнього боку для Русі була ліквідована.

З 50-х рр. XI ст. по 30-ті рр. XIII ст. в причорноморських степах панували половці. В останній третині XI ст. їхні напади на Русь активізувалися. В умовах загострення князівських усобиць половці в цей час стали справжнім лихом для Русі. Найбільше у боротьбі з половцями уславився Володимир Мономах. Саме з його ініціативи наприкінці XI - на початку XII ст. були об'єднані сили руських князів та здійснено декілька великих походів проти половців, які були розбиті і відступили до Кавказу. Але із затвердженням на Русі феодальної роздробленості половці повернулися і відновили напади на Русь, беручи активну участь в князівських усобицях, особливо в другій половині XII ст. У 70 - 90-х рр. XII ст. об'єднані сили руських князів знову відбили наступ половців. У 1185 р. сталася подія, описана в „Слові о полку Ігоревім".

5. На початку XIII ст. відносини руських князів з половцями стають більш врівноваженими, але для Русі в Степу з'являється новий ворог - татари. У 1223 р. в битві на річці Калка русько-половецьке військо було розгромлене татарами. У 1236 р. почався похід татар на чолі з Батиєм до Східної Європи. У 1237 - 1238 рр. татари розгромили князівства Північно-Східної Русі. У 1239 - 1241 рр. вони розгромили князівства Південно-Західної Русі. У грудні 1240 р. військо Батия захопило Київ.

У 1242 - 1243 рр. Батий створив державу - Золота Орда, з центром в понизов'ї Волги. Руські князівства опинилися в залежності від золотоординських ханів і сплачували данину, давали військо, отримували ярлики на княжіння та ін.

Внаслідок навали Батия в Південно-Західній Русі припинило існування Переяславське князівство. Київ було страшно зруйновано, місто пережило повний занепад. У Чернігівському князівстві збереглася династія, але посилилась роздробленість. Галицько-Волинське князівство збереглося і посилилося при Данилі Галицькому, але у 1245 р. Батий надіслав Данилі Галицькому вимогу - „Дай Галич". Данило Галицький спочатку підкорився, але почав готуватися до боротьби з татарами, шукаючи союзників. У середині 50-х рр. XIII ст. він виступив проти татар. Спочатку перемагав, але наприкінці 50-х рр. зазнав поразки і знову визнав залежність від Золотої Орди. Влада Золотої Орди над українськими землями тривала до 1362 р., коли тут затвердилася влада Великого князівства Литовського.

Зародження державності у східних слов'ян в lV - ІХ ст.

2011-11-07T01:27:00.000-08:00

Східні слов'яни у ІV - VII ст. Антська доба.
Нарощування державотворчого потенціалу східного слов'янства у VII - IX ст.
Утворення Київської Русі. Роль варягів. Норманська теорія.

1. У IV - IX ст. в письмових джерелах слов'яни були відомі під назвами анти і склавини. Антів традиційно вважали предками східних слов'ян. М.С.Грушевський же вважав антів предками українців. Вважають, що на цей час слов'яни вже розкололися на дві гілки - східних і західних слов'ян.

Анти перебували між Дніпром та Дністром. Їхня доба тривала з кінця IV до початку VII ст. З кінця ж IV по VI ст. тривала доба "великого переселення народів", початок якій поклали події в Північному Причорномор'ї.

У 375 р. в причорноморських степах з'явилися гунни, які традиційно вважаються кочовим народом азіатського походження. Гунни розбили державу готів і частину їх підкорили (остготи), а далі пішли за Карпати і в Угорщині заснували центр власної держави. В останній чверті IV ст. (385 р.) остготи, намагаючись звільнитися з під влади гуннів, почали війну з антами, яку виграли. Письмові джерела зберегли ім'я правителя антів - Бож, Боос або Бус, якого разом з 70 старійшинами остготи підступно вбили. Тобто в антів було досить чисельне і сильне державне утворення. Проти остготів виступили гунни і перемогли їх. Вважають, що анти були союзниками гуннів.
У наступні два століття десятки народів і племен (германських, сарматських, тюркських і слов'янських) переміщувалися на сотні і тисячі кілометрів по Центральній та Західній Європі, внаслідок чого у 476 р. перестала існувати Західна Римська імперія, на терені якої виникло з півдесятка варварських королівств. До середини V ст. активна роль в цих процесах належала гуннам, які домінували в Європі. Вершини могутності держава гуннів досягла в правління Аттіли, але після його смерті (453 р.) гунни зазнали поразки від підкорених народів і їх держава припинила існування.

У наступні сто років естафету в "великому переселенні народів" від германців перейняли слов'яни, які свій удар спрямували на східну частину колишньої Римської імперії - Візантію, а саме на Балканський півострів. З кінця V - по середину VI ст. тривали Балканські війни слов'ян з Візантією, внаслідок яких анти, склавини заселили (силою зайняли ) майже весь Балканський півострів. Так з'явилась третя, південна гілка слов'янства.

У ці сто років (середина V - середина VI ст.) анти домінували в Північному Причорномор'ї, але у 50-х роках VI ст. зі сходу в Причорноморські степи прийшов новий кочовий народ авари, які шляхом гуннів пройшли за Карпати і в Угорщині заснували свою державу - Аварський каганат, яка проіснувала тут до кінця VIII ст.
Авари були дуже войовничим народом. Наприкінці VI - на початку VII ст. вони воювали з антами і перемогли їх, підкоривши дулібів, одне з племінних об'єднань антів.

2. Вважають, що внаслідок цього антський племінний союз розпався, і тому не випадково 602 роком датується остання відома в письмових джерелах згадка про антів. З цього часу про східних слов'ян рідко згадують письмові джерела. Але саме в ці "темні" століття їхньої історії в розвитку східного слов'янства відбулися важливі якісні зміни. Так, в антську добу у східних слов'ян тільки простежуються зародки державності, початки процесів державотворення і класоутворення, а в IX ст. держава у східних слов'ян вже з'являється. Тому очевидним є, що саме у VII - VIII ст. у східних слов'ян інтенсивно відбувалися цивілізаційні процеси, що підтверджується даними археології, які засвідчують про розклад родового ладу (зростання продуктивних сил, появи соціальної нерівності та ін.), а також даними пи-сьмових джерел.

Давньоруські літописи ("Повість минулих літ") говорять про існування у східних слов'ян в IХ ст. півтора десятка племінних княжінь (утворень з ознаками державності), серед яких були на території України: поляни - Середнє Подніпров'я (Київ); сіверяни - басейн р. Десна і Сейм; древляни - басейн південних притоків р. Горинь, уличі - між Дніпром і Дністром на південь від полян; волиняни на Волині (до них тут були дуліби); тиверці - між Дністром та Прутом; хорвати - Прикарпаття. На території Білорусі були: дреговичі, полочани, а на території сучасної Росії: словени - на півночі в районі Новгорода; кривичі - від Пскова до Смоленська; в'ятичі - басейн р. Оки; радимичі - між в'ятичами і сіверянами. Також літопис говорить про поход Русі на Константинополь у 860 р., що підтверджують і візантійські джерела.

Візантійські автори повідомляють про походи русів на візантійські міста: Сурож (у Криму), яке було захоплене слов'янським військом, очолюваним князем Бравлином, та Амастриду (в Малій Азії).

Західноєвропейські автори повідомляють, що у 839 р. до імператора франків разом з послами Візантії прибули люди, які назвалися послами від народу "Рос" і його правителя "хакана", а при перевірці виявилися норманами.

Арабські ж автори засвідчили про існування у східних слов'ян трьох державних утворень - Славії, Артанії (Арси) і Куявії (Київ),повідомили про державу Валінана і її правителя Маджака, а наймогутнішим серед слов'янських царів називали Дира.

Тобто на IX ст. державність у східних слов'ян вже існувала, але її зародження відбувалося в непростих геополітичних умовах, оскільки вVII-IX ст. в Східній Європі відбувалися складні етнополітичні процеси.

У 30 - 50-х рр. VII ст. в Приазов'ї існувала держава Велика Булгарія на чолі з ханом Кубратом, заснована болгарами, які входили раніше до гуннського союзу. В останній третині VII ст. Велика Булгарія була розгромлена Хозарським каганатом, державою, яка існувала в Понизов'ї Волги, Північному Кавказі та Приазов'ї з другої половини VII до 60-х рр. X ст.

Розташований на перехресті важливих міжнародних торгівельних шляхів Хозарський каганат брав активну участь у світовій торгівлі, тому, прагнучи забезпечити якнайкращі умови для неї, здійснював експансію проти сусідніх народів. У IX ст. данину Хозарському каганатові зі східних слов'ян платили в'ятичі, радимичі, сіверяни і деякий час поляни. Взагалі Хозарський каганат мав сильний вплив на розвиток східного слов'янства.

3. Помітний вплив на східних слов'ян мали і варяги, вихідці з Північної Європи, переважно скандинави. У Західній Європі вони відомі були під назвами вікінги, нормани. У IX ст. варяги виявили високу військово-політичну активність на терені східної Європи, так само як з кінця VIII по XI ст. в Західній Європі, Північній Атлантиці і Середземномор'ї. Вікінги заселили Ісландію, Південну Гренландію, досягли Північної Америки, завоювали половину Англії, північ Франції, південь Італії з островом Сицилія. У ІХ - Х ст. вікінги були жахом для Західної Європи. У 1066 р. герцог Нормандії, нащадок вікінгів, завоював Англію.

Тому поява вікінгів - варягів в Східній Європі у IX ст. не була випадковою. На початку IX ст. варяги засвоїли шлях з Балтійського моря до Каспійського через Волгу, спрямований до країн арабського Сходу. Арабські купці активну торгівлю проводили в Східній Європі. На середину IX ст. варяги засвоїли шлях з Балтійського до Чорного моря - " з варяг в греки", спрямований до Візантії. Поселення варягів виявлені археологами біля Смоленська, Чернігова та ін. Основним їх заняттям була війна, торгівля, військова служба.

З'явившись, варяги у IX ст. взяли активну участь у процесах державотворення у східних слов'ян. Літопис це так подає. У 859 р. варяги брали данину у словен та сусідніх племен, але їх вигнали. У 862 р. ці племена запросили Рюрика з двома братами і їхнім народом (родом) Русю до себе на княжіння. Інші літописи свідчать, що у 60 - 70-х рр. IX ст. проти Рюрика було повстання новгородців на чолі з Вадимом Хоробрим, а до Києва прибігли якісь новгородці. Київський князь Аскольд ходив на Полоцьк. У 879 р. помирає Рюрик, якому наслідує Олег. У 882 р. Олег захопив Київ і вбив Аскольда і Дира, зробивши Київ столицею (мати міст руських). У найближчі роки Олег підкорив древлян, сіверян і радимичів, що неминуче повинно було призвести до протистояння з Хозарським каганатом.

Так за літописним сценарієм постала держава Київська Русь. Але до цих повідомлень літопису історики ставляться дуже обережно, з великою пересторогою, оскільки вважають, що вони фальсифіковані. До того ж багато чого є незрозумілого. Хто такі Аскольд і Дир - варяги чи Києвичи, брати чи ні? Ким доводиться Олег Рюрику, де і як він помер? та ін.

Події ж можна більш менш достовірно відновити так. На середину IX ст. вяряги намагалися підкорити північні племена (словен, кривичів, чудь, весь та ін.) і на 60-70-ті рр. IX ст. це їм вдалося. На цей час визначилося протистояння двох потужних центрів державотворення у східних слов'ян - на Півдні (Київ) і на Півночі (варяги). Перемогли варяги, які у 80-х рр. IX ст. об'єднали під владою Києва всі східнослов'янські племінні княжіння розташовані впродовж шляху "з варяг в греки". Можливо це був їх стратегічний план - поставити під свій контроль стратегічно важливий для них маршрут до багатої Візантії. При цьому, з самого початку молода держава виступила суперником Хозарському каганатові.

Тобто активна участь варягів в державотворчих процесах на Русі є беззаперечною, але чи є вірною "норманська теорія", яку в середині XVIII ст. розробили російські історики німецького походження Байєр, Міллер, Шльоцер. За свідченням літописів вони зробили висновок, що державу на Русь принесли варяги - нормани. Тоді ж, в середині XVIII ст. з патріотичних позицій проти цього виступив Ломоносов, який вважав, що слов'яни самі створили собі державу. Ці суперечки тривають вже більше двох століть. Де істина? Державу на Русь східним слов'янам варяги не принесли. Держава поступово формувалася у східних слов'ян на протязі кількох століть і на IX ст. державотворчі процеси досягли завершальної стадії. Саме в цей час з'явилися варяги і взяли активну участь в державотворчих процесах на Русі, певним чином їх скорегувавши. Держава у східних слов'ян виникла б і без варягів. Якби їх не було, то можливо, державотворчі процеси тут проходили б інакше.

Становлення класового суспільства і перші держави на території України (ІХ ст. до н.е. - ІІІ ст. н.е.)

2011-11-07T01:24:00.000-08:00

Кіммерійці і скіфи. Давньогрецька колонізація Північного Причорномор'я.
Північне Причорномор'я у сарматську добу. Давні слов'яни.

1. Ранній залізний вік датується I тис. до н. е. - початком I тис. н. е. Видобуток і обробка заліза в Україні відомі з XI - IX ст. до н. е. Поява заліза різко прискорила прогрес в розвитку людства, прискорила і цивілізаційні процеси, які найбільш інтенсивно виявляють себе в цей період.

У цей час в Причорноморських степах панували кочові народи: кіммерійці - у X - VII ст. до н. е.; скіфи - у VII - III ст. до н. е.; сармати - у III ст. до н. е. - III ст. н. е. Це були спорідненні іраномовні народи, дуже войовничі. У VIII - VII ст. до н. е. здійснювали грабіжницькі походи кіммерійці, а потім скіфи до Закавказзя, Малої і Передньої Азії, а у другій половині VII ст. до н. е., майже чверть століття, скіфи панували в Передній Азії. Наприкінці VII ст. до н.е. скіфи в Передній Азії зазнали поразки, їхні напади припинилися.

У VII ст. до н.е. скіфи витіснили з Північного Причорномор'я кіммерійців, які відступили до Малої Азії. Центр держави скіфів перемістився з Північного Кавказу до Північного Причорномор'я. На це були вагомі причини.

З VII - VI ст. до н. е. почалася колонізація давніми греками Північного Причорномор'я, які засновують міста - держави: Херсонес - біля сучасного Севастополя, Ольвію - в гирлі Південного Бугу, Тиру - в гирлі Дністра та ін. Усі ці держави були республіками і тільки одна монархія - Боспорське царство, яке займало Керченський півострів і Східне Приазов'я. У скіфську добу давньогрецькі міста - держави Північного Причорномор'я досягли свого найвищого розвитку, розгорнувши інтенсивну торгівлю з сусідніми племенами. Скіфи взяли усе це під свій контроль. Підкоривши землеробські племена майже на всій території сучасної України, скіфи створили могутню державу, яку греки назвали Велика Скіфія. Докладні описи про скіфів залишив давньогрецький історик Геродот. Про силу скіфів свідчить те, що у 513 р. до н. е. вони завдала нищівної поразки персидському цареві Дарію I, який пішов війною на них з дуже великим військом.

Наприкінці IV ст. до н. е. визначився занепад Скіфії. У III ст. до н. е. скіфів витіснили сармати. Скіфи відступили до Криму і в його степовій зоні створили державу - Малу Скіфію, яка проіснувала до III ст. н. е.

2. На відміну від скіфів, сармати єдиної держави не створили. У них були союзи племен із сильними пережитками матріархату. У сарматську добу на сцені світової історії з'являються слов'яни. У працях давньоримських істориків і географів I - II ст. н. е. слов'яни згадуються під назвою „венеди". Їхньою прабатьківщиною вважають межиріччя Вісли і Середнього Дніпра.

У I - II ст. н. е. Північне Причорномор'я опинилося в сфері політичного впливу Римської імперії, яка перебувала в зеніті могутності. У давньогрецьких містах - державах з'являються римські гарнізони. У регіоні спостерігається економічне піднесення, розгортається жвава торгівля. Але на початку III ст. до Північного Причорномор'я прийшли готи - германський народ (дуже войовничий). Готи погромили давньогрецькі міста - держави, підкорили частину місцевих племен, створили власну державу. Готи почали війни з Римською імперією. Власне з цього часу різко посилюється тиск на кордони Римської імперії з боку варварських народів. У III - IV ст. Північне Причорномор'я перебувало на порозі великих потрясінь, які й почалися в добу „Великого переселення народів".

Галицько-Волинське князівство у XIII - першій половині XIV ст.

2011-11-07T01:21:00.000-08:00

Боротьба за Галич у першій половині XIII ст. Данило Галицький.
Суперечності розвитку Галицько-Волинської держави в останній третині XIII - першій половині XIV ст.

1. По загибелі у 1205 р. Романа Мстиславича галицькі бояри вигнали його синів Данила та Василька з Галича. На галицький престол бояри посадили трьох синів Ігоря Святославича (героя „Слова о полку Ігоревім"). Їхньою матір'ю була дочка Ярослава Осмомисла. Бояри хотіли мати маріонеток, але Ігоревичі вступили в конфлікт з ними, 500 бояр було вбито, але самі князі загинули. У 1213 р. галицьким князем проголосив себе лідер галицьких бояр Володислав Кормильчич. Це було нечувано на Русі і стало приводом для втручання сусідів - Польщі та Угорщини.

Галичина відійшла до Угорщини і була під її владою у 1214 - 1219 рр. Від угорців Галичину звільнив Мстислав Удатний з династії смоленських Ростиславичів (нащадків Володимира Мономаха), який князював у Галичі у 1219 - 1228 рр.

У 20-х рр. XIII ст. боротьбу за батьківський спадок почав Данило Романович (Галицький). Спочатку він з братом закріпився на Волині, яка була їх „вотчиною". Кілька разів Данило Романович намагався закріпитися в Галичині, але бояри, чернігівські князі та угорці заважали. Тільки у 1238 р. він остаточно зайняв Галичину.

У 1238 р. в битві під Дорогичином Данило Галицький розгромив лицарів-хрестоносців, які захопили північ Волині. У 1240 р. він зайняв Київ, саме перед приходом Батия, його воєвода Дмитро очолив оборону міста. У 1245 р. в битві під Ярославом Данило Галицький розгромив своїх суперників - галицьких бояр, поляків, угорців, сина чернігівського князя, і остаточно закріпив свою владу над Галичиною. Але в цьому році Батий надіслав Данилі Галицькому вимогу „Дай Галич". Данило Галицький шукає союзників. У 1253 р. від посланців папи римського він отримав королівську корону, але звільнитися від влади татар не зміг. У 1264 р. Данило Галицький помер.

2. Молодший брат його Василько, як співправитель, князював на Волині. Правили вони дружно, як брати. По смерті Данила Галицького в Галичині князювали три його сини - Лев, Мстислав, Шварно, а на Волині син Василька - Володимир. Галицько-Волинська держава була поділена на уділи, але не розпалася. Її тримала єдина династія.

На початку XIV ст. (1303 - 1308 рр.) всі галицько-волинські землі об'єдналися під владою Юрія Львовича, який правив з титулом - „король Русі". Це був період піднесення Галицько-Волинської держави.

У 1323 р. два сини Юрія Львовича - Лев та Андрій, останні представники династії Романовичів по чоловічій лінії, загинули у боротьбі чи то з татарами, чи з литовцями. Галицькі бояри запросили на галицько-волинський престол сина дочки Юрія Львовича та польського князя Юрія II Болеслава (1325 - 1340 рр.), але його політика потурання чужоземцям та католицизму призвели до того, що галицькі бояри його отруїли.

Так Галицько-Волинська держава втратила свою династію, а її землі стали об'єктом експансії з боку агресивних сусідів. У 1340 р. Волинь відійшла до Великого князівства Литовського. Тут закріпився син великого литовського князя Гедиміна - Любарт, споріднений Романовичам по жіночій лінії. На Галичину з 1340 р. польський король Казимир III здійснив кілька походів, але їх відбивали галичани. Тільки у 1349 р. Казимир III за погодженням з Угорщиною зміг підкорити Галичину. Власне, у 1349 р. Галицько-Волинська держава припинила існування.

Експансія польських феодалів на українські землі. Люблінська унія

2011-11-07T01:19:00.000-08:00

Боротьба Польщі за Галичину. Кревська унія.
Підкорення українських земель Польщею. Люблінська унія.

1. У 1349 р. Польща підкорила Галичину. Це сталося при королі Казимирі III (1333 - 1370 рр.), в правління якого Польща подолала феодальну роздробленість і об'єдналася. Польські феодали, відчуваючи потребу в нових землях, спрямували свою експансію на Галицько - Волинську державу, яка у 1340 р. втратила свою династію. На Галичину заявила права й Угорщина, бо у 1214 - 1219 рр. угорський королевич займав галицький престол. Проте поляки домовилися з угорцями, якщо Казимир III помре бездітним, то угорський король стане королем Польщі. Так і сталося у 1370 р. Тому у 1370 - 1387 рр. Галичина перебувала під владою Угорщини.

Але польські феодали прагнули повернути Галичину і потребували в цьому зовнішньої підтримки. Їм вдалося її знайти. У 1385 р. між Королівством Польським і Великим князівством Литовським було укладено Кревську унію, за якою за якою великий литовський князь Ягайло одружився на польській королеві Ядвізі (1384-1385 рр.) і став королем Польщі.

Кревська унія мала практичні наслідки для обох держав.

За підтримки литовців у 1387 р. поляки повернули собі Галичину, яка залишалася під їх владою до 1772 р.

Унія Польщі і Литви посилила їх проти спільного ворога - Тевтонського ордену, держави рицарів-хрестоносців у Прибалтиці, яка існувала з 20-х рр. XII ст. і здійснювала агресію на польські, литовські та руські землі. У 1410 р. у Грюнвальдській битві військо Тевтонського ордену було розбите, а його експансія зупинена. У 1466 р. Тевтонський орден став васалом Польщі.

Також польські феодали самі здійснювали зовнішньополітичну експансію, спрямовану переважно на українські землі, що теж було однією з причин Кревської унії.

У 30-х рр. XV ст. остаточно були ліквідовані залишки автономного устрою Галичини у складі Королівства Польського, тобто були втрачені будь-які ознаки власної державності, а Галичина перетворилася на звичайну провінцію.

2. Польські феодали намагалися оволодіти й іншими українськими землями, які були у складі Великого князівства Литовського. Під час міжусобної війни 1430-1435 рр. у Великому князівстві Литовському польські феодали, як союзники Сигізмунда, захопили Західне Поділля.

Надалі польські феодали робили все, щоб зберегти унію Королівства Польського і Великого князівства Литовського, досягаючи цього через обрання єдиного правителя для обох держав. Але польські феодали прагнули утворити єдину державу, чому опиралися литовські магнати. Проте поразка від Росії під час Ливонської війни (1558 - 1583 рр.), що створило серйозну загрозу для Литви, примусила литовських феодалів піти на укладення нової унії.

У 1569 р. Люблінську унія завершила процес об'єднання Польщі і Литви в єдину державу - Річ Посполиту, яка мала єдиного (виборного) короля, єдиний сейм, фінанси, зовнішню політику, але Велике князівство Литовське у складі Речі Посполитої зберігало автономію (свій суд, військо, скарб, адміністрація, офіційна мова діловодства - руська ). Проте всі українські землі у складі Речі Посполитої перейшли під безпосереднє управління польських феодалів, а білоруські залишилися у складі Великого князівства Литовського. Тобто польські феодали досягли своєї головної мети, оволодівши за результатами Люблінської унії всіма українськими землями.

У складі Речі Посполитої українські землі поділялися на сім воєводств: Київське, Брацлавське, Чернігівське, Подільське, Волинське, Руське, Белзьке.

Політичні події на українських землях у другій половині ХVІІ ст. "Руїна"

2011-11-07T01:15:00.000-08:00

Політика гетьманів І. Виговського та Ю. Хмельницького. Розпад Української держави.
Посилення руйнаційних процесів, боротьба за збереження української державності.
Причини руйнації.

1. У серпні 1657 р. Богдан Хмельницький помер. Він прагнув зробити гетьманство в Україні спадкоємним, закріпити його за своїм родом і домігся на це згоди старшини. По смерті батька гетьманом було обрано Ю. Хмельницького, але на той час йому було лише 16 років, він молодий, недосвідчений. Тому "гетьманом на той час" було обрано Івана Виговського (1657-1659 рр.), який за Б. Хмельницького був генеральним писарем, походив із шляхти, здобув гарну освіту. І. Виговський продовжив незалежну політику Б. Хмельницького.
У жовтні 1657 р. він уклав союз зі Швецією (Корсунський трактат). І. Виговський був відомий симпатіями до Польщі, його підтримувала частина старшини. Тому російський уряд ставиться до нього з підозрою і пересторогою, таємно підтримує його противників. Навесні-влітку 1658 р. відбувається повстання проти І. Виговського, очолене полтавським полковником Мартином Пушкарем та кошовим Запорізької Січі Яковом Барабашем. У червні 1658 р. за допомогою татар І. Виговський жорстоко придушив це повстання.

У серпні 1658 р. І. Виговський з Річчю Посполитою укладає Гадяцький трактат, за яким Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства входили до складу Речі Посполитої як окреме державне утворення під назвою Велике князівство Руське, нарівні з Королівством Польським і Великим князівством Литовським. Тобто Річ Посполита повинна була складатися з трьох рівноправних частин: Королівства Польського, Великого князівства Литовського та Великого князівства Руського. У Великому князівстві Руському повинні були бути свій гетьман, уряд, адміністрація, фінанси, військо. Реєстр встановлювався у 60 тисяч. На гетьмана всі стани Великого князівства Руського обирали чотирьох кандидатів, з яких одного затверджував король. Унія скасовувалася, православна церква зрівнювалася в правах з католицькою. Православні митрополит та єпископи брали участь у роботі сейму. Сейм був спільним для представників всіх трьох частин держави. Надавалися свобода слова і друку, право заснувати два університети (академії) у Києві і ще в якомусь місті, а шкіл і друкарень скільки потрібно.

Цей трактат був вигідний для Української Держави , але не реалізований. Він призвів до війни з Росією. 29 червня 1659 р. у битві під Конотопом російське військо зазнало нищівної поразки від українсько-польсько-татарського війська. Але закріпити цю перемогу І. Виговський не зміг. Соціальні низи (селянство і рядове козацтво) та частина старшини, яка була проросійськи настроєна, Гадяцький тракт не прийняли, особливо на Лівобережжі. Проти І. Виговського розгортається велике повстання, по суті, це була громадянська війна. Намагаючись зберегти владу, у вересні 1659 р. в селі Германівка І. Виговський скликає козацьку раду, але козаки виступають проти нього.

Новим гетьманом обирають Юрія Хмельницького (1659 - 1663 рр.),людину нерішучу, із слабкою волею. У жовтні 1659 р. Ю. Хмельницький укладає з царським урядом "Переяславські статті", за якими обмежувались автономні права України, а саме: козацьке військо на чолі з гетьманом підпорядковувалось верховній владі царя; нового гетьмана можна було обирати лише з дозволу царя; гетьману заборонялося самовладно призначати полковників та генеральну старшину; заборонялося зноситися з іншими державами; Київський митрополит ставав підлеглим московського патріарха; московські воєводи з гарнізонами розташовувалися у Києві, Переяславі, Ніжині, Брацлаві, Умані, Чернігові; кожен міг звертатися до царського уряду оминаючи гетьмана; російським поміщикам негайно повертали їх втікачів.

Тобто цей договір був значним обмеженням Березневих статей 1654 р., що викликало невдоволення частини старшини. У 1660 р. Росія відновила війну з Річчю Посполитою. Восени цього року російсько - українське військо здійснює похід на Волинь. Під Чудновим російське військо було оточене поляками і капітулювало, а українське військо обложене під Слободищами. За таких умов Ю. Хмельницький укладає союз з Річчю Посполитою і 7 жовтня 1660 р. підписує Чуднівський (Слободищенський ) трактат, складений на основі Гадяцького трактату, але без Великого князівства Руського. Лівобережні козацькі полки виступили проти цього договору. У 1661-1662 рр. в Україні знову громадянська війна. Втративши владу Ю. Хмельницький наприкінці 1662 р. зрікається булави і йде до монастиря.

У 1663 р. Українська держава розпалася на дві частини по Дніпру.

2. На Правобережжі гетьманом було обрано Павла Тетерю (1663 - 1665 рр.), зятя Б. Хмельницького. Він проводить політику, спрямовану на зміцнення союзу з Польщею. У 1663-1664 рр. за підтримки П. Тетері король Речі Посполитої Ян Казимир здійснює великий похід на Лівобережжя, під час якого І. Богун і І. Виговський були розстріляні поляками, а Ю. Хмельницького ув'язнено в Марієнбурзі (на півночі Польщі). Цей наступ було відбито. Пропольська політика П. Тетері викликала масове невдоволення, проти нього почалися повстання. Забравши клейноди та скарб, П. Тетеря втік до Польщі.

На Правобережжі розгорнулася боротьба за булаву, з'явилося декілька претендентів. Переміг Петро Дорошенко (1665 - 1676 рр.), який почав рішучу боротьбу за возз'єднання українських земель в єдину Українську державу. У 1666 - 1667 рр. він завдав поразки польським військам і звільнив від них Правобережжя.

На Лівобережжі у 1663 р. також триває боротьба за булаву між кількома претендентами. У червні 1663 р. у Ніжині відбулася "Чорна рада", на якій гетьманом було обрано Івана Брюховецького (1663 - 1668 рр.), людину хитру, честолюбну, безпринципну, прихильника союзу з Росією. Новий гетьман підписав з царським урядом Батуринські (1663 р.) та Московські статті (1665 р.), за останніми

нового гетьмана можна було обирати в присутності царських посланців, а за підтвердженням він повинен був їхати до Москви на поклін до царя; під безпосереднє управління царських воєвод, які розміщувалися з гарнізонами, переходили Київ, Чернігів, Переяслав, Ніжин, Полтава, Новгород-Сіверський, Кременчук, Кодак; також російські урядовці до царської скарбниці збирали всі українські податки, для оподаткування ж проводився перепис населення; київський митрополит призначався за згодою Москви.

Тобто Україна фактично втрачала адміністративну та фінансову самостійність, від її суверенітету залишалася лише форма. У 1666-1667 рр. російські воєводи та урядовці проводять перепис населення і збирання податків, що викликає масове невдоволення. Зростають антиросійські настрої. Особливе обурення викликало укладене у 1667 р. Андрусівське перемир'я між Росією і Р Річчю Посполитою, за яким закріплювався поділ України по Дніпру. У 1667-1668 рр. на Лівобережжі прокотилася хвиля антиросійських повстань. І. Брюховецький, щоб зберегти булаву, таємно закликає народ до повстання, встановлює зносини з П. Дорошенком, який влітку 1668 р. починає наступ на Лівобережжя. У червні 1668 р. І. Брюховецького вбивають його прибічники.

Так, влітку - восени 1668 р. П. Дорошенко об'єднує під своєю владою обидві частини Української держави. Але восени 1668 р. наступ польських військ на Правобережжя примусив П. Дорошенка повернутися.

На Лівобережжі наказним гетьманом він залишив Дем'яна Многогрішного(1668-1672 рр.), який під тиском проросійської частини старшини і російських військ визнає владу царя. Українська держава знову розколюється по Дніпру. У 1669 р. Д. Многогрішний укладає Глухівські статті, за якими російські воєводи з гарнізонами розміщувалися тільки у Києві, Ніжині, Чернігові, Переяславі, Остері, але без права втручатися в місцеве управління і суд, податки збиралися місцевою адміністрацією до гетьманської скарбниці, категорично заборонялося гетьману зноситися з іншими державами, реєстр встановлювався у 30 тисяч, селянам обмежувався перехід до козацького стану, розширювалися права і привілеї козацької старшини.

Д. Многогрішний був людиною простою і неписьменною (за власним визначенням), поганий дипломат, брутальний у погоджені з старшиною, прямий і різкий з царським урядом. Допускав зловживання владою, не забезпечив собі підтримки з боку старшини, не налагодив добрих стосунків із царським урядом. У результаті старшина організувала змову. У березні 1672 р. гетьмана таємно у Батурині схопили, закували в заліза і відвезли до Москви. Там його піддали тортурам, засудили до страти, але помилували і заслали до Сибіру.

Гетьманом на Лівобережжі було обрано Івана Самойловича (1672 - 1687 рр.), енергійну, честолюбну людину. Він укладає Конотопські (1672 р.) та Переяславські статті (1674 р.), за якими відбувається подальше розширення привілеїв козацької старшини та обмеження прав гетьмана, зокрема, не судити і не карати старшину, також заборонено приймати втікачів з Росії, а тих, що є - повернути.

І. Самойлович налагодив добрі стосунки з старшиною. При ньому почалася консолідація суспільно-політичних та соціально-економічних відносин в Гетьманщині, зростає старшинське землеволодіння, формується нова панівна верхівка. Потроху починають відроджуватися феодальні відносини. У 1685 р. Українська православна церква переходить під владу московського патріарха. У зовнішній політиці І. Самойлович прагнув об'єднати всі українські землі і вороже ставився до Польщі. У 1674 р. І. Самойлович з російськими військами починає наступ на Правобережжя проти П. Дорошенка.

На цей час становище П. Дорошенка на Правобережжі дуже складне. Проти нього виступають конкуренти на гетьманську булаву - Петро Суховій (1668 - 1669рр.) та Михайло Ханенко (1669-1674 рр.), останнього підтримує Польща. Щоб зміцнити свою владу П. Дорошенко на початку 1669 р. укладає угоду з Туреччиною, за якою приймає протекторат турецького султана. У 1672 р. за підтримки П. Дорошенка Туреччина починає війну з РП, в якій остання зазнає поразки і за Бучацьким договором (жовтень 1672 р.) зрікається Правобережжя. Поділля відходило до Туреччини, а Київщина і Брацлавщина дісталися П. Дорошенкові, як васалу Туреччини.

У 1674 р. на Правобережжя, сильно спустошене турками і татарами, починає наступ І. Самойлович з російськими військами. Його радо зустрічає місцеве населення. У березні 1674 р. М. Ханенко віддає булаву І. Самойловичу. П. Дорошенко чинить опір і за підтримки турок кілька разів відбиває наступ І. Самойловича і російських військ, але, втративши підтримку населення, змушений капітулювати і у вересні 1676 р. складає свої повноваження і віддає гетьманську булаву І. Самойловичу.

Так на осінь 1676 р. під владу І. Самойловича перейшла більша частина Правобережжя, але боротьбу за ці землі починає Туреччина. Під час російсько-турецької війни 1677-1681 рр. відбулися два Чигиринських походи (1677, 1678 рр.). У результаті за Бахчисарайським перемир'ям 1681 р. обидві держави визнали статус-кво. Правобережжя залишилося за Туреччиною. Але Річ Посполита продовжила боротьбу за Правобережну Україну.

На цей час руйнація Української держави фактично завершується. На Правобережжі вона знищена, а на Лівобережжі збереглася у вигляді Гетьманщини, автономного утворення в складі Росії, права якого поступово обмежувалися протягом наступного століття.

3. Серед причин руйнації слід назвати:

Відсутність консолідації серед політичної еліти (козацької старшини) молодої Української держави, в якій групові інтереси часто переважали над загальнодержавними;
Прорахунки у внутрішній політиці гетьманів, які призводили до загострення соціально-політичної боротьби, що часом набирала форм громадянської війни;
Спадковий гетьманат, як цього прагнув Б. Хмельницький, не було встановлено, затвердилася республікансько - олігархічна форма правління, що провокувало міжусобну боротьбу за булаву і обумовлювало слабкість центральної влади і всевладдя старшини на місцях;
Агресія (в різних формах) з боку сусідніх держав, що прагнули захопити українські землі.

Інкорпорація українських земель Російською та Австрійською імперіями у XVIII - на початку XIX ст.

2011-11-07T01:11:00.001-08:00

Боротьба Росії за Північне Причорномор'я.
Розділи Речі Посполитої та перехід правобережних і західних українських земель під владу Австрії та Росії.

1. В останній третині XVIII ст. в геополітичному становищі українських земель сталися суттєві зміни. Перш за все в Північному Причорномор'ї, яке належало Туреччині та Кримському ханству. Але ці землі прагнула захопити Росія, щоб вийти до Чорного моря. Російсько-турецька війна 1768 - 1774 рр. закінчилася перемогою Росії, до якої за Кючук-Кайнарджийським мирним договором відійшли землі між річками Дніпро та Південний Буг, а Кримське ханство ставало вільним від Туреччини і від Росії.

Але у 1783 р. Росія ліквідувала Кримське ханство і приєднала його до себе, тобто землі Приазов'я та Причорномор'я, від Кубані до Дніпра разом з Кримом. А у 1775 р. була ліквідована Запорозька Січ, і всі її землі теж безпосередньо перейшли під владу Росії.

На цих землях були створені Новоросійська і Азовська губернії, а після приєднання Кримського ханства - Катеринославське намісництво, яке існувало у 1783 - 1796 рр. Почалося засвоєння цього величезного простору степових земель. У 70 - 90-х рр. XVIII ст. найбільше зусиль до цього доклав Г. Потьомкін, один з видатних державних діячів Росії того часу. Територія заселялася, освоювалася, були засновані нові міста: Одеса, Херсон, Миколаїв, Катеринослав та ін. Розвивалася торгівля, економіка краю. У 1787 р. Катерина II на запрошення Потьомкіна здійснила свою знамениту мандрівку "до Тавриди", під час якої 7-9 травня 1787 р. перебувала в Новому Кодаку, а 9 травня 1787 р. офіційно заклала Катеринослав, поклавши перший камінь до фундаменту Преображенського собору. Поїздка Катерини II викликала невдоволення Туреччини, яка не визнала ліквідацію Кримського ханства.

У 1787 - 1791 рр. нова російсько-турецька війна закінчилася перемогою Росії. За укладеним Ясським мирним договором до Росії відійшли землі між річками Південний Буг і Дністер. У 1806 - 1812 рр., після чергової російсько-турецької війни до Росії відійшли землі між Дністром і Прутом та гирло Дунаю. Так під владу Росії перейшло все Північне Причорномор'я, тобто Південна Україна.

2. Правобережна Україна перебувала під владою Речі Посполитої, яка, як держава, в другій половині XVIII ст. знаходилася в стані занепаду і послаблення. Тяжким становищем Речі Посполитої скористалися агресивні сусіди - Австрія, Росія і Прусія, які домовилися про її розділи.

У 1772 р. відбувся перший розділ Речі Посполитої, за яким до Австрії відійшла Галичина. У 1774 р., після російсько-турецької війни, в якій Австрія була союзником Росії, до неї відійшла Північна Буковина. Так, у 70-х рр. XVIII ст. під владою Австрії опинилися західноукраїнські землі: Галичина, Північна Буковина, а Закарпаття ще з кінця XVII ст. належало Австрії.

У 1793 р. відбувся другий розділ, а у 1795 р. - третій розділ Речі Посполитої, за яким до Росії відійшла вся Правобережна Україна. Так у 70 - 90-х рр. XVIII ст. до Росії відійшли вся Південна і Правобережна Україна, а Лівобережна Україна (Гетьманщина та Слобожанщина) була під владою Росії вже з середини XVII ст.

Тим самим наприкінці XVIII ст. всі українські землі опинилися під владою Росії та Австрії. Почався новий період їх історії.

Наддніпрянська Україна в умовах кризи феодально - кріпосницької системи (перша половина XIX ст.)

2011-11-07T01:09:00.000-08:00

Криза феодально - кріпосницької системи. Посилення антифеодальної боротьби.
Політична опозиція царату першої чверті XIX ст. Декабристські організації в Україні.

1. Розвиток міст та промисловості в Північному Причорномор'ї, а також зростання експорту через чорноморські порти, зумовили підвищення попиту сільськогосподарську продукцію. Це спричинило зростання товарності поміщицьких господарств, які глибше втягувалися в ринкові, товарно - грошові відносини. Щоб отримати більше продукції, поміщики посилювали експлуатацію селян - кріпаків (праця яких малопродуктивна), перш за все збільшуючи панщину.

Але це обмежувалося законом, проте його обходили, призначаючи селянам непосильні для виконання на один день панщини завдання - уроки, тобто, через урочну систему. Надмірна експлуатація розорювала власні господарства селян. Розорюючись, вони ставали неспроможними платити податки державі, виконувати повинності перед своїм паном. Повністю розорених селян поміщики переводили до свого двору на повне утримання, що дістало назву - місяччина.

Розорення селянських господарств підривало основу феодально - кріпосницької системи. Зростало незадоволення селян, посилювалася антифеодальна боротьба. Тобто це була криза всієї феодально - кріпосницької системи. Царський уряд, намагаючись запобігти кризовим явищам, здійснював деякі реформи. У 1847 - 1848 рр. проводилася "інвентарна" реформа на Правобережжі. Але селян половинчасті міри не задовольняли, про що свідчило посилення антифеодальної боротьби. У 1813 - 1835 рр. тривала діяльність Устима Кармалюка на Поділлі. У 1800 - 1860 рр. відбулося 2400 селянських виступів, а у 1861 - 1862 рр. - 1700 селянських виступів, з яких у березні - травні 1861р. - 640 виступів. Відбувалися й масові селянські виступи. Навесні - влітку 1855 р. "Київська козаччина" охопила на Київщині 422 села і 183 тисячі селян, а навесні 1856 р. "Похід в Таврію за волею" на Катеринославщині охопив 574 села і 76 тисяч селян.

Криза була системна, всеохоплююча. В надрах феодально - кріпосницької системи визрівали капіталістичні (ринкові, товарно - грошові) відносини і підривали її зсередини. Криза феодально - кріпосницьких порядків визначилася і у промисловості. Зростала кількість промислових підприємств: наприкінці XVIII ст. - 200, у 1825 р. - 649, у 1861 р. - 2873 ( з яких 15 % фабрики ). У 30 - 40-ві рр. XIX ст. почався технічний переворот у промисловості (ручна праця витісняється працею машин, фабрика замінює мануфактуру). У промисловості капіталістичні відносини діставали перевагу над кріпосницькими, про це свідчить співвідношення підприємств:

	1828 р.	1861 р.
Поміщицьких	53,8 %	5,8 %
Купецьких	46,2 %	94,2 %

А також частка вільнонайманої праці в промисловості, яка становила у 1825р. - 25%, а у 1861р. - 74 %. Про поширення ринкових, товарно - грошових відносин засвідчував і розвиток торгівлі. З 13 найбільших ярмарок Росії 10 діяли на території України. Окрім цього діяли 12 тисяч місцевих ярмарків, базарів, торгів.

2. Проте відсталість Росії ставала все більш відчутною, що добре розуміли передові діячі країни. Вже на початку XIX ст. оформилася політична опозиція царату. Спочатку опозиційні царизму діячі брали активну участь в таємних організаціях - масонських ложах, які діяли у 1817 - 1822 рр. Масони кінцевою метою ставили об'єднання всіх народів світу в "розумне суспільство, кожний член якого робить свій внесок, щоб воно було корисним і приємним для усіх". У цілому це був поміркований демократизм. Масонські ложі діяли у Києві - "З'єднанних слов'ян" (1818 - 1822 рр.), в Одесі - "Понт Евксинський" (1817 р.), "Трьох царств природи", у Полтаві - "Любов до істини" (1818 - 1819 рр.). У полтавській ложі виразно виявилася національно - визвольна спрямованість. Її засновниками були І. Котляревський, С. Кочубей, Г. Тарновський та ін. Ця ложа була заборонена. У 1822 р. царський указ заборонив діяльність масонських лож.

У 1821 - 1825 рр. у Полтаві діяло таємне "Малоросійське товариство", яке очолював Василь Лукашевич. Це була громадсько - політична організація, яка ставила за мету просвітництво в масах, піднесення рівня політичної свідомості, ідею ліквідації кріпацтва та обмеження самодержавства. Що ж до України, то прагнули будь - яким чином здобути її державну незалежність. Членами товариства були С. Кочубей, В. Тарновський, С. Андрущенко та ін. Його осередки діяли у Києві, Полтаві, Ніжині, Чернігові та ін.

З'являються в Україні і організації декабристів - дворянських революціонерів. У 1821 - 1825 рр. діяло "Південне товариство", керівник якого був Павло Пестель. Воно налічувало 101 члена. Діяли три управи товариства: Тульчинська, Васильківська, Кам'янська. Програмним документом була "Руська правда" (автор Пестель). Програмними вимогами були: повалення самодержавства, встановлення республіки, скасування кріпацтва, без викупу наділення селян поміщицькою землею, ліквідація станів, надання всім рівних прав та ін. Але Російська держава за устроєм вбачалася унітарною, а національні регіони ніякої автономії чи самостійності не отримували.

У 1823 - 1825 рр. діяло "Товариство об'єднаних слов'ян", з центром у Новгороді - Волинському. Засновниками були брати Борисови та
Ю .Люблінський. Усього товариство налічувало до 60 членів. Метою його було визволення слов'янських народів від монархічного деспотизму та іноземного панування і об'єднання їх в федеративну республіку, ліквідація самодержавства, скасування кріпацтва. Досягти цього планували шляхом військового повстання за участю народу.

Західноукраїнські землі в першій половині XIXст.

2011-11-07T00:46:00.000-08:00

Пробудження українського національного руху. Перші речники.
Революційні події 1848 р.

1. Наприкінці ХVІІІ - у першій половині ХІХ ст. під впливом ідей Французької буржуазної революції та інтенсивного розвитку капіталістичних відносин в Європі на українських землях відбувається пробудження національного життя. Інтелігенція починає вивчати мову, історію, фольклор, звичаї свого народу. Поступово зростає усвідомлення необхідності політичної боротьби за національні права народу на західноукраїнських землях в Австрійській імперії.

Самим яскравим прикладом національного відродження стає „Руська трійця", яка у 1833 - 1836 рр. діяла у Львові. До її складу входили: Маркіян Шашкевич (1811 - 1843 рр.), Іван Вагилевич (1811 - 1866 рр.), Яків Головацький (1814 - 1888 рр.). Усі вони були студентами Львівського університету і духовної семінарії. Вони поставили за мету - сприяти пробудженню української національної свідомості вивчаючи і розвиваючи українську мову і культуру і впроваджуючи їх в усі сфери громадського життя. Вони збирали фольклор по селам, проводили наукові дослідження, займалися публіцистичною та видавничою діяльністью. Їхня діяльність була виключно культурницько-просвітницькою. Вони писали і намагались видавати різні книжки, журнали. Так у 1834 р. готувався альманах „Зоря". У 1836 р. вони видали літературно-публіцистичний альманах „Русалка Дністрова", який вийшов у Пешті накладом 1000 примірників, з яких 750 було конфісковано цензурою. Зміст альманаху складали народні пісні, думи, казки, поетичні, публіцистичні, науково-історичні твори , з яких багато на історичну тематику, також про єдність українських земель, про єднання з іншими слов'янськими народами, але головне було видання альманаху українською мовою. В цьому був злочин. Авторів притягли до відповідальності. Під час слідства вони з гідністю захищалися. Це був апогей діяльності „Руської трійці". Внаслідок переслідування властей організація розпалася. У 1843 р. помер М. Шашкевич, але діяльність „Руської трійці" мала сильний вплив на подальший розвиток національного життя в Західній Україні. Вони були першими речниками, будителями. Особливо активно цю роботу продовжував Яків Головацький

У 1846 р. в Лейпцигу він видав німецькою мовою статтю, де по суті вперше була сформульована і відкрито проголошена соціально-економічна і політична програма українського національно-визвольного руху в Галичині. У 1846 - 1847 рр. у Відні у 2 томах , накладом 1000 примірників, братами Головацькими було видано літературно - публіцистичний альманах „Вінок русинам на обжинок".

У 1848 р. було видано твір „Слово перестороги" Василя Подолинського (сільського священика), де вперше було заявлено про політичну незалежність, визволення з під іноземної влади, з'єднання всіх українських земель в єдину демократичну республіку , чи самостійну, чи у федерації з іншими вільними словянськими державами.

2. Особливо яскраво пробудження національного життя на західноукраїнських землях виявило себе під час революції 1848 р., коли в багатьох країнах Західної Європи (Франція, Німеччина, Австрія, Італія) відбулися буржуазні революції .У березні 1848 р. повстанням у Відні і Будапешті почалася революція в Австрії, що знайшло відгук і на західноукраїнських землях. Щоб стримати революцію і особливо, щоб заспокоїти селян, австрійський уряд пішов на поступки. 17 квітня 1848 р. в Галичині і Буковині була скасована панщина, а 2 березня 1853 р. панщина скасовується на Закарпатті. Також проголошуються буржуазно-демократичні свободи.

У березні 1848 р. у Львові проводяться демонстрації, утворюються громадсько - політичні організації. 2 травня 1848 р. українські діячі створюють „Головну Руську Раду", яка виступала за проведення буржуазних реформ і за надання автономії Східній Галичині. Крім українців активізуються й інші політичні сили. 13 квітня 1848 р. польські діячі утворюють „Центральну Народну Раду", а 23 травня 1848 р. полонізовані українські діячі створюють „Руський Собор". Редактором його друкованого органу - „Дневника руського" став І. Вагилевич, який тісно співпрацював з поляками. Між українцями та поляками в Галичині визначається протистояння, що використовує австрійська влада, яка діє за принципом - „розподіляй і володарюй". На початку червня 1848 р. у Празі на Слов'янському конгресі була зроблена невдала спроба примирити українців та поляків.

15 травня 1848 р. у Львові починає видаватися перша українська газета - „Зоря Галицька". У липні 1848 р. засновується „Галицько - руська матиця" , культурно-освітнє товариство ,по суті видавництво. У жовтні 1848 р. у Львові проводиться з'їзд діячів української культури і науки. На початку 1849 р. у Львівському університеті було засновано кафедру української мови і літератури, яку очолив Яків Головацький. У 1849 р. у Львові почали будувати Народний дім.

У другій половині 1848 р. кілька місяців у Відні працював Рейхстаг ( нижча палата імперського парламенту), в якому представлені були 20 українських депутатів, переважно селяни та інтелігенція. Депутати - селяни виступали за скасування панщини без викупу. Інші депутати вимагали надання Східній Галичині автономії, але не домоглися цього. У грудні 1848 р. імператор розпустив парламент. Зволікання з проведенням реформ призводило до загострення ситуації, до радикалізації настроїв мас. 1 - 3 листопада 1848 р. року у Львові відбулося збройне повстання, за участю робітників і студентів, яке було придушене урядовими військами. У листопаді 1848 р. в Північній Буковині почалося селянське повстання яке очолив Лук′ян Кобилиця. Тривало воно майже 1,5 року. У Прикарпатті в цей час відроджується рух опришків. Проте у 1849 р. революційна хвиля спадає. Революція була придушена. У грудні 1867 р. приймається нова конституція, за якою нова держава стає дуалістичною монархією - Австро - Угорщиною.

Суспільно-політичний розвиток Наддніпрянської України наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

2011-11-07T00:32:00.001-08:00

Політизація українського національного руху. Поява політичних партій.
Визрівання революційної ситуації на початку ХХ ст.
Події революції 1905-1907 рр. в Україні.
Український національний рух в роки революції.
Столипінська реакція в Україні.

1. У 90-х рр. ХІХ ст. відбувається політизація українського національного руху в Росії, замість культурництва і аполітизму українські діячі висувають політичні гасла і засновують політичні партії та організації.

У 1892 р. групою радикально настроєної української молоді було засноване "Братство тарасівців", перша така організація, яка висунула чисто політичні гасла в українському русі. У ці ж роки активізували діяльність студентські (молоді) громади у Києві, Харкові. Саме на їх базі у 1900 р. у Харкові була заснована Революційна українська партія (РУП). І її першим програмним документом стала брошура "Самостійна Україна", автором якої був харківський адвокат Микола Міхновський. Підтримавши спочатку гасло самостійності України, РУП у 1903 р. перейшла на марксистські позиції і висунула гасло автономії України у складі федеративної Росії. Наприкінці 1905 р. РУП була перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію, лідерами якої були Д. Антонович, М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра та ін. РУП об¢єднала в собі всіх українських радикальних діячів.

Помірковані ж українські діячі-ліберали, старі громадівці, у 1897 р. заснували Загальну українську безпартійну демократичну організацію, на базі якої у 1904 р. утворилися Українська демократична партія і Українська радикальна партія. Обидві ці партії наприкінці 1905 р. об'єдналися в Українську демократично-радикальну партію. У 1908 р. на її базі утворилося Товариство українських поступовців. Українські ліберали виступали за автономію України.

У 1902 р. українські самостійники на чолі з Міхновським утворили Українську народну партію - єдину, яка рішуче виступила із вимогою політичної самостійності України.

В Наддніпрянській Україні діяли й інші політичні партії, також і російські, єврейські, польські та ін.

2. Наприкінці ХIX - на початку XX ст., коли в Росії та Україні утворювалися політичні партії, суспільні рухи (робітничий, селянський, студентський та ін.) набували більш організованого та масового характеру. Опозицію царату все сильніше виявляли й ліберальні діячі, які теж виступали з вимогами реформування політичного та економічного ладу Росії.

На початку ХХ ст. в Росії визріває революційна ситуація, яка була прискорена світовою економічною кризою 1900-1903 рр. та поразкою в російсько-японській війні 1904-1905 рр. Також сприяли їй і глибокі протиріччя в невирішених аграрному, національному, робітничому та інших питаннях, які існували в Росії.

В українських землях, як і в Росії, відбувалися демонстрації та страйки робітників, студентів, виступи селян.

У січні 1901 р. за участь в антиурядових виступах було віддано в солдати 182 студенти Київського університету. У відповідь відбувся загальний студентський страйк за участю 30 тисяч студентів з 35 вищих навчальних закладів Росії.

Влітку 1903 р. пройшов загальний політичний страйк робітників Півдня Росії.

Навесні 1902 р. на Полтавщині та Харківщині селянські виступи охопили 337 сел із 160 тисячами чоловік.

Активізувалися й ліберальні діячі, які наприкінці 1904 р. у земствах провели "банкетну кампанію", відзначаючи сорокову річницю судової реформи.

Виявили активність і українські діячі. Так, у 1903 р. у Полтаві відкрито пам¢ятник І. П. Котляревському, що перетворилося на політичну акцію. У 1903 р. українські діячі відзначили 35-річчя літературної діяльності І. Нечуя-Левицького і 35-річчя музичної творчості М. Лисенка.

3. Подіями 9 січня 1905 р. в Росії почалася демократична революція 1905-1907 рр. Спостерігалося різке зростання страйкового руху в Україні протягом 1905 р. У січні-березні 1905 р. страйкували 170 тисяч чоловік, у жовтні 1905 р. - 120 тисяч, а всього у 1905 р. - 500 тисяч. У наступні роки страйкова хвиля пішла на спад. Так у 1906 р. страйкувало 100 тисяч, а у 1907 р. - 60 тисяч. Різко активізувався й селянський рух, який набував крайніх радикальних форм (погроми поміщицьких маєтків, повстання та ін.). Загострювалася класова боротьба у самому селі. Почалися повстання в армії. 14-25 червня 1905 р. відбулося повстання на броненосці "Потьомкін".

Вищого піднесення революція досягла восени-взимку 1905 р. У жовтні 1905 р. загальнополітичний страйк охопив всю країну. Під таким тиском 17 жовтня 1905 р. цар Микола ІІ видав "Маніфест", обіцяючи надати політичні свободи та скликати Державну думу.

Наприкінці 1905 р. революція досягла свого апогею. 15 листопада 1905 р. відбулося повстання у Севастополі на крейсері "Очаків" та інших кораблях, очолене лейтенантом Шмідтом. 18 листопада 1905 р. у Києві повстали тисяча саперів на чолі с підпоручиком Б. Жаданівським. У грудні 1905 р. відбулося збройне повстання робітників у Харкові, Катеринославі, Олександрівську. Найбільшим було повстання робітників у Горлівці (в Донбасі) 16-17 грудня 1905 р. Після придушення повстань почався спад революції.

4. В роки революції активно працювали й українські діячі. В багатьох містах України вони заснували культурно-просвітницькі організації Просвіти, які розгорнули широку роботу - засновували бібліотеки й читальні, видавали українську літературу, організовували україномовні лекції, концерти, вистави та ін.

У роки революції практично перестав діяти Емський указ, почала з¢являтися україномовна преса. "Хлібороб" у 1905 р. став першою україномовною газетою в Росії. У 1906 р. видавалося 18 українських газет та журналів. Журнал "Киевская старина" у 1906-1907 рр. виходив під назвою "Україна". Відомою стала газета "Громадська думка" (пізніше "Рада").

У 1907 р. з ініціативи М. Грушевського в Києві було засноване Українське наукове товариство. В деяких навчальних закладах почалося викладання українською мовою.

Активно українські діячі працювали і в Державних думах Росії. Українська парламентська громада існувала у 1906 р. в І Державній думі (45 депутатів), у 1907 р. в ІІ Державній думі (47 депутатів). Українські парламентарі рішуче виступали з вимогами політичної автономії України і українізації освіти.

5. 3 червня 1907 р. царським маніфестом була розпущена ІІ Державна дума. Це був кінець революції, а по суті - державний переворот. В Росії почалася столипінська реакція, терор, репресії. Це зачепило український національний рух. Так категорично було заборонено викладати українською мовою в навчальних закладах. Заборонено було цензурою вживати слова "Україна", "український народ". Закривалися "Просвіти", українські газети і журнали. Було заборонено збирати кошти на пам¢ятник Шевченкові в Каневі. Антиукраїнську, шовіністичну пропаганду проводили чорносотенці, представники "Клубу русских националистов", який було засновано у Києві у 1908 р. Посилювався антисемітизм. У 1913 р. у Києві гучного резонансу набула справа Бейліса. У 1910 р. розпорядженням уряду було заборонено в Росії створення будь-яких товариств з "інородців", що торкнулося також і українців. У 1914 р. царський уряд фактично заборонив святкування 100-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка, що викликало загальне обурення навіть у консервативних діячів.

З 1911 р. почалося зростання робітничого руху. Якщо у 1907-1910 рр. було 100 тисяч страйкуючих, то у 1913 р. їх стало 77 тисяч, а у січні-липні 1914 р. вже 94 тисячі. Фактично напередодні першої світової війни в Росії визрівала нова революційна ситуація.

Перша світова війна і Україна

2011-11-07T00:27:00.001-08:00

Початок війни. Плани воюючих сторін щодо України.
Ставлення українських партійно-політичних сил до війни. Політика урядів Австро-Угорщини і Росії в українському питанні.
Хід бойових дій у 1914 - 1916 рр. Українські січові стрільці.

1. Перша світова війна тривала з липня 1914 по листопад 1918 рр. між двома блоками держав: Антантою (Англія, Франція, Росія та ін.) та Четвертним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина). Доля українських земель в умовах війни була трагічною. Вони перебували у складі Росії та Австро-Угорщини, через них проходила смуга фронту. Воюючі країни мали свої плани щодо українських земель. Росія хотіла захопити західноукраїнські землі, Австрія мала плани щодо Волині і Поділля, а Німеччина претендувала на Донбас, Одесу, Крим, Приазов¢я. Трагедія полягала в тому, що війна розколола українське суспільство і поставила його по різні боки фронту.

2. Українські партійно-політичні сили по-різному визначили своє ставлення до війни. Українські політичні партії Галичини та Буковини заявили про підтримку Австро-Угорщини у війні проти Росії і влітку 1914 р. утворили Головну українську раду. Група українських політичних емігрантів з Наддніпрянщини (Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук та ін.) утворила влітку 1914 р. у Львові "Спілку визволення України", яка теж виступила за поразку Росії. У 1915 р. українські діячі в Австро-Угорщині об¢єдналися в Загальну українську раду.

Галицькі москвофіли влітку 1914 р. створили в Києві "Карпато-русский освободительный комитет", заявивши про підтримку Росії.

Товариство українських поступовців з початком війни заявило про свій нейтралітет. С. В. Петлюра (член УСДРП) на початку війни в журналі "Украинская жизнь" у Москві видав статтю "Війна і українці", в якій закликав до підтримки Росії.

У 1915 - 1916 рр. група лівих українських соціал-демократів (Юркевич, Дятлов, Лола) у Швейцарії видавали журнал "Боротьба", займаючи щодо війни позицію дуже близьку до більшовицької.

Уряди Австро-Угорщини і Росії використали війну, щоб придушити опозиційний собі український національний рух. Особливо це виявилося в Росії, де були закриті та заборонені останні газети і журнали, "Просвіти" та інші українські організації, заарештовувалися і засилалися українські діячі. В Австро-Угорщині теж за найменшою підозрою у симпатіях до Росії заарештовували і навіть страчували .

3. Бойові дії почалися вже влітку - восени 1914 р. успішним наступом російських військ Південно-Західного фронту. У серпні - вересні 1914 р. російські війська окупували Східну Галичину і Північну Буковину. Галицька битва тривала до весни 1915 р.

На окупованих землях відразу ж запроваджувалася російська адміністрація, було призначено генерал-губернаторами: у Східній Галичині - Бобринського, у Північній Буковині - Трепова, які були відомі своїми реакційними поглядами. Вони й розгорнули жорстоку антиукраїнську кампанію на західноукраїнських землях. Були закриті всі українські школи, книгарні, громадські організації, товариства, заборонені періодичні видання українською мовою. Заарештовувалися українські діячі, були вивезені сотні греко-католицьких священиків, а митрополита Андрія Шептицького ув'язнили до монастирської тюрми у Суздалі. Така політика царської адміністрації в Галичині та Буковині мала гучний міжнародний резонанс. Навіть лідер російської партії кадетів Мілюков з трибуни Державної думи Росії назвав її "європейським скандалом".

Проте повністю винищити всі сліди українського національного руху в Галичині та Буковині царські власті не встигли. Навесні - влітку 1915 р. німецькі та австро-угорські війська проти російських військ Південно-Західного фронту провели успішну Горлицьку операцію, і знову зайняли ці західноукраїнські землі.

Проте навесні - влітку 1916 р. російські війська Південно-Західного фронту здійснили успішну наступальну операцію, яка дістала назву Брусиловський прорив, внаслідок якого російські війська знову зайняли значну частину Галичини і Буковини. З цього часу до літа 1917 р. суттєвих змін смуга фронту не зазнавала.

Ще на початку війни українськими діячами Галичини у складі австро-угорської армії було створено з добровольців-українців військовий підрозділ, який дістав назву Українські січові стрільці (УСС). В роки війни його історія була непроста. Він уславився як одна з найбоєздатніших частин австро-угорської армії. Його високий бойовий дух ґрунтувався на засадах українського патріотизму, маючи на меті звільнити українські землі і відродити українську державу. Навесні 1915 р. УСС вели бої за гору Маківка, а влітку - восени 1916 р. вели бої за гору Лисоня. Нерідко ці бої носили братовбивчий характер, коли українці воювали проти українців.

Війна різко погіршила становище народних мас воюючих країн, особливо в Росії, загострила існуючі в ній протиріччя і наблизила до величезного соціального вибуху, який і стався у 1917 р.

Українська держава гетьмана П. Скоропадського

2011-11-07T00:25:00.000-08:00

Становлення гетьманату П. Скоропадського, основні напрямки діяльності.
Політична криза восени 1918 р., падіння гетьманського режиму.

1. 29 квітня 1918 р. відбувається останнє засідання Центральної Ради , по суті, її просто закривають німці. У цей же день, у Києві на з'їзді хліборобів, приватних власників землі, вороже настроєних до Центральної Ради, гетьманом України обирають П. Скоропадського, який відразу видає "Грамоту до всього українського народу". У цій "Грамоті..." говорилося про відновлення приватної власності і вільного підприємництва, що розкривало класову природу гетьманського режиму, який переважно представляв інтереси поміщиків, заможних селян і капіталістів, які й становили його соціальну базу, а головною опорою влади гетьманату П. Скоропадського були окупаційні війська.

Формується гетьманський уряд - Рада Міністрів, головою якого стає Ф. Лизогуб, великий землевласник, а міністром закордонних справ - Д. Дорошенко, єдиний з українських діячів у цьому уряді.

Гетьманський уряд, який складається переважно з фахівців, розгорнув жваву діяльність.

У дипломатичній сфері він встановлює стосунки з Німеччиною та її союзниками, нейтральними країнами, Радянською Росією, Кримом. Прагне, щоб усі українські етнічні землі об'єднати в єдиній державі.

У військовій сфері починається будівництво національної армії, яка за короткий час досягає 60 тисяч чоловік та декількох дивізій.

В економічній сфері уряд намагається розробити аграрну реформу, але досить консервативну, що не сприймається основною масою селянства. У цілому ж в економічних програмах уряду про врахування інтересів селян та робітників найчастіше лише декларативно заявлялося.

Найбільш плідною діяльність гетьманського уряду була в культурній сфері, оскільки саме вона становила найменший інтерес для командування окупаційних військ. Усього ж за час існування гетьманського режиму було відкрито понад 150 українських гімназій, державні українські університети у Києві та Кам'янці-Подільському. Засновано у Києві Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку та ін. 14 листопада 1918 р. було утворено Українську Академію Наук. Її першим Президентом обирають В. Вернадського.

У внутрішній політиці гетьманського уряду слабким місцем було те, що йому не вдалося налагодити співробітництво з українськими політичними партіями (УСДРП, УПСР, УПСФ, УПСС), до того представлених раніше у Центральній Раді. Усі ці партії склали опозицію гетьманському режиму. У серпні 1918 р. вони об'єдналися в Український національний союз, який з вересня очолив В. Винниченко.

Власне, соціальна база гетьманського режиму була вузькою, а його політика зачіпляла інтереси селян і робітників, особливо, коли на село почали повертатися поміщики з каральними загонами і з селян почали вилучати продовольство для окупантів. Тому вже влітку 1918 р. починаються селянські повстання, відбуваються страйки робітників (у липні-серпні - всеукраїнський страйк залізничників).

2. Восени 1918 р. гетьманський режим опинився в стані кризи, тим більше, що на початку листопада 1918 р. Німеччина підписує акт про капітуляцію перед країнами Антанти. Гетьман, втрачаючи головну опору своєї влади, намагається заручитися підтримкою країн Антанти і з цією метою різко змінює свій зовнішньополітичний курс. 14 листопада 1918 р. гетьман видає грамоту про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією, тобто фактично відмовляється від державної самостійності України. Цей крок гетьмана прискорює виступ проти нього Українського Національного Союзу, діячі якого створюють Директорію і закликають народ до повстання проти гетьмана, яке розгортається успішно, бо в цей час Україна вже охоплена селянськими повстаннями проти гетьмана і окупаційних військ. 18 листопада 1918 р. у бою під Мотовилівкою війська гетьмана зазнали поразки від військ Директорії. На її бік переходять майже всі гетьманські війська. Армія Директорії за короткий час досягає 100 тисяч.

За таких умовах, втративши остаточно підтримку й окупаційних військ, 14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікається влади.

Верховна влада в Україні переходить до Директорії.

Західноукраїнські землі у 1918 - 1919 рр. ЗУНР

2011-11-07T00:22:00.001-08:00

Проголошення ЗУНР. Українсько - польська війна.
Події осені 1918 р. в Північній Буковині. Румунська окупація
Суспільно - політичне становище Закарпаття наприкінці 1918-влітку 1919 рр.

1. У жовтні 1918 р. Австро - Угорщина капітулювала, вийшла з війни і розпалася як держава. На західноукраїнських землях розгорнулися процеси державотворення.

18 жовтня 1918 р. у Львові українські діячі ( парламентарі та представники від політичних партій ) утворили Українську національну раду, яка прагнула виключно мирним шляхом об'єднати західноукраїнські землі в єдину державу. Але на Східну Галичину заявили претензії поляки, які в цей час відбудовували власну державу і теж хотіли перебрати владу.

Але несподівано для поляків 1 листопада 1918 р. українські війська зайняли Львів. Владу перебрала Українська Національна Рада. 9 листопада 1918 р. було сформовано уряд - Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким.

13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку ( ЗУНР ), її президентом обрали Є. Петрушевича. За короткий час існування ЗУНР було створено ефективний апарат управління, розгорнулася активна державотворча робота, було заявлено про визнання прав національних меншин. 14 квітня 1919 р. було ухвалено земельний закон, який визначив основи аграрної реформи. Було заявлено про ліквідацію великого землеволодіння і розподіл землі серед безземельних, але після війни. Багато робилося для розвитку системи народної освіти. Особливого значення набули питання про об'єднання всіх українських земель в єдину державу.

1 грудня 1918 р. у Фастові уряд ЗУНР і Директорія уклали попередній договір про об'єднання УНР і ЗУНР. 3 січня 1919 р. у Станіславі УНРада урочисто це підтвердила. 22 січня 1919 р. у Києві було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР, за яким вперше була реалізована ідея соборності українських земель. ЗУНР зберігала повну автономію.

Актуальним було питання про утворення армії ЗУНР, яка дістала назву Українська Галицька Армія і на весну 1919 р. налічувала до 100 тисяч чоловік. Вже 1 листопада 1918 р. у Львові почалися бої між польськими і українськими військами. Через три тижні українці залишили Львів, поляки зайняли частину Галичини. Визначилася смуга фронту впродовж якої велися запеклі бої. З листопада 1918 по липень 1919 рр. тривала українсько - польська війна, весь час існування ЗУНР. До весни 1919 р. перевага була на боці УГА, але помилки і відсутність досвідчених кадрів не дали скористатися цим. Бойові дії велися з перемінним успіхом. Перелом стався навесні 1919 р. У квітні 1919 р. до Галичини з Франції прибула армія генерала Галлера. Співвідношення сил різко змінилося. УГА змушена була відступати до Збруча, східного кордону ЗУНР.

На травень - червень 1919 р. становище ЗУНР стало майже катастрофічним. ЗУНР перебувала у міжнародний ізоляції, бо країни Антанти підтримували Польщу. 25 червня 1919 р. вони визнали її право на окупацію Східної Галичини, але доля її визначилася пізніше. За таких умов керівництво ЗУНР пішло на рішучі дії. Є. Петрушевича визнали диктатором, передавши йому виконавчу, законодавчу і контрольну владу. 7 - 28 червня 1919 р. УГА здійснила наступальну операцію проти поляків, яка дістала назву Чортківська офензива. 25 тисяч бійців УГА прорвали фронт і примусили відступати 100 тисяч поляків. Патріотичне піднесення покликало десятки тисяч добровольців, але не вистачало спорядження і боєприпасів. Не маючи надійної бази, тилів, резервів, наступ УГА захлинувся. Наприкінці червня 1919 р. поляки перейшли в контрнаступ. 16 -18 липня 1919 р. УГА перейшла Збруч і польські війська повністю окопували територію ЗУНР. ЗУНР припинила існування, хоча її державні інститути продовжували діяти в еміграції до 1923 р.

2. Розпад Австро - Угорщини сприяв активізації державотворчих процесів і в Північній Буковині. Наприкінці жовтня 1918 р. у Чернівцях утворився Крайовий комітет на чолі О. Попович з орієнтацією на ЗУНР. Румуни створили Національну раду. Визначилося протистояння двох політичних сил. 3 листопада 1918 р. у Чернівцях Буковинське народне віче за участі 40 тисяч чоловік схвалило рішення про "прилучення австрійської частини українських земель до України". 6 листопада 1918 р. влада в краї перейшла до Крайового комітету, але вже 11 листопада 1918 р. за згодою Антанти війська Румунії захопили Чернівці, а скоро і всю Північну Буковину, яку 18 грудня 1918 р. офіційно було включено до складу Румунії. Було встановлено жорстокий окупаційний режим. Політика національного і соціального гноблення викликала опір. Відбувалися страйки, мітинги, демонстрації. Найбільшим виступом 23 січня - 1 лютого 1919 р. стало Хотинське збройне повстання, яке було жорстоке придушене. Терором та репресіями Румунія закріпила свою владу в Північній Буковині.

3. З розпадом Австро - Угорщини Закарпаття залишилося у складі Угорщини. Тут визначилася складна політична ситуація. У листопаді 1918 р. утворилося кілька організацій:

Рада рутенів Мад'ярії, з орієнтацією на Угорщину; Карпато - руська центральна рада та Американська народна рада русинів, з орієнтацією на Чехословаччину; Мармароська народна рада, з орієнтацією на УНР і ЗУНР. Але поширеними були настрої про об'єднання українських земель. 21 січня 1919 р. у місті Хуст Народні збори з 420 представників від 175 міських і сільських громад та 1500 чоловік без мандатів ухвалили рішення про об'єднання Закарпаття з іншими українськими землями в єдину державу.

Проте на процеси в Закарпатті відчутно впливали зовнішні чинники. У січні 1919 р. з дозволу Антанти війська Чехословаччини і Румунії окупували частину краю. 21 березня 1919 р. в Угорщині було проголошено Радянську Республіку, яка проіснувала 133 дня. У наступні дні на неокупованій території Закарпаття теж було встановлено Радянську владу, яка існувала 40 днів, до початку травня 1919 р. У березні - травні 1919 р. в результаті наступу чехословацьких та румунських військ, Радянська влада в Закарпатті була повалена. За Сен-Жерменським (10 вересня 1919 р.) і Тріанонським (4 червня 1920 р.) договорами Закарпаття відходило до Чехословаччини. Також Сен-Жерменський договір визнав приналежність Північної Буковини до Румунії.

Соціально-економічний розвиток УСРР в умовах нової економічної політики

2011-11-07T00:20:00.000-08:00

Політична криза 1921 р. та перехід до непу.
Неп на селі, суперечності впровадження. Голод 1921 - 1923 рр.
Протиріччя відродження промисловості.

1. На початку 1921 р. в економіці України величезна розруха. Усього 10% від довоєнного рівня становив обсяг промислової продукції України у 1920 р. З 11 тисяч підприємств працювали 2552, з 57 доменних печей - лише одна. Було повністю знищено 4 тисячі кілометрів залізничного полотна, вціліло 40% паровозів. 12 млрд. крб. становила загальна сума збитків. З 20,9 млн. дес. до 15,4 млн. дес. (на 25%) зменшилися посівні площі. Ситуація в економіці на весну 1921 р. стала катастрофічною, що спричинило політичну кризу (повстання у Кронштадті, Тамбовський губернії, Сибіру, Україні). Реальною була загроза нової громадянської війни.

У березні 1921 р. Х з'їзд РКП(б) проголосив про перехід до нової економічної політики, суть якої була у відмові від політики воєнного комунізму та у поверненні до ринкових товарно-грошових відносин в управлінні та регулюванні економікою, а також у дозволі на відродження приватно-власницького сектора, але при збереженні політичної влади Комуністичною партією. На селі ж сутність непу становила перехід від продрозкладки до продподатку, відміна продовольчої диктатури та дозвіл вільної торгівлі.

2. Проте в українське село неп прийшов із запізненням. Продуктивні сили села були підірвані громадянською війною та політикою воєнного комунізму. У 1920 р. був неврожай, у 1921 р. - посуха і знову неврожай. Було зібрано 30% від рівня врожаю 1916 р. Також продовжували збирати продрозкладку. У результаті у 1921 - 1923 рр. Україну охопив голод, який сильно зачепив південні та східні губернії, де голодувало від 4 до 7 млн. чоловік. До цього додалася епідемія холери та ін. При цьому продовжувалися хлібозаготовки. Про голод замовчували, використавши його для придушення повстанського руху в Україні. Лише влітку 1922 р. почала надходити допомога голодуючим. Усього ж загинуло від голоду 1,5 - 2 млн. чоловік. Голод було ліквідовано лише в 1923 р.

Відбудова ж сільського господарства України почалася по суті з 1922 р. У 1922 р. врожай становив 60,2% від рівня 1916 р. (637 млн. пудів), а у 1923 р. - 72% (765 млн. пудів). Тобто продуктивні сили села потроху почали відроджуватися, але восени 1923 р. виникла криза збуту внаслідок „ножиць цін" на сільськогосподарську і промислову продукцію. Цю кризу подолали економічними заходами.

У 1922 - 1924 рр. була проведена грошова реформа, яка встановила тверду валюту (червонець). Тим самим фінансова система була стабілізована, що створило міцну базу для відродження економіки. У 1924 - 1925 господарчому році на селі було здійснено перехід до грошового податку, більш зручного для селян. У 1927 р. в цілому обсяг валової продукції сільського господарства України перевищив довоєнний рівень. У 1926 - 1927 господарчому році відбудова сільського господарства України була завершена.

У 20-ті рр. на селі значного розвитку дістали різноманітні форми кооперування селян. Так на 1925 р. 30% селянських господарств було об'єднано у 11300 виробничих сільськогосподарських кооперативах та 6700 споживчих товариствах. 1,2% селянських господарств було об'єднано в колективних господарствах.

3. У промисловості України елементи непу впроваджувались швидко. Вже у 1921 р. були дозволені приватне підприємництво та торгівля, оренда землі та використання вільнонайманої праці. Але великі підприємства, банки, транспорт, зовнішню торгівлю держава залишала у своєму віданні. Тобто відродження та розвиток капіталістичних елементів держава спроможна була тримати під контролем. Відбувалися зміни і в методах керівництва державною промисловістю, відмовилися від трудових мобілізацій, жорсткої централізації управління, широко впроваджувалися економічні методи господарювання, госпрозрахунок. Система главків була ліквідована, запроваджувалися трести, які працювали на засадах госпрозрахунку. 5200 дрібних та середніх промислових підприємств України у 1921 р. були передані в оренду. В Україні діяло 75 тисяч приватних торгівельних закладів.

Але промисловість України відроджувалася нерівномірно. Швидко відроджувалася легка промисловість, де не потрібні були великі капіталовкладення, а важка промисловість - довше. У 1925 - 1926 господарчому році видобуток кам'яного вугілля в Донбасі становив 78% від рівня 1913 р. Лише у 1928 р. вугільна промисловість перевищила довоєнний рівень. У 1925 - 1926 господарчому році було виплавлено від рівня 1913 р. чавуну - 58%, сталі - 63%. Хоча на відбудову чорної металургії України було виділено 60% усіх капіталовкладень у чорну металургію СРСР. Зате сільськогосподарське машинобудування України на середину 20-х рр. досягло 158% від довоєнного рівня. У цілому у 1925 - 1926 господарчому році обсяг промислового виробництва України становив більше 90%, а на 1927 - 1928 господарчий рік промисловість України була відроджена. Неп своє завдання виконав.

Суспільно-політичне становище в УСРР в 20-х рр. Створення СРСР. Політика "українізації"

2011-11-07T00:17:00.001-08:00

Суперечності суспільно-політичного становища УСРР на початку 20-х рр
Утворення СРСР
Політика українізації та її протиріччя

1. Суспільно-політичне життя УСРР у 20-ті рр. було вкрай суперечливим. В умовах непу лібералізація виявлялася в певній мірі лише в економічній сфері. У сфері політичній неухильно зберігалася монополія Комуністичної партії на владу. Деякий плюралізм думок в ідеологічній сфері перебував під жорстким контролем партійного апарату. При цьому, основні тенденції часів громадянської війни, спрямовані на придушення інакомислення і усунення суперників Компартії за впливи на маси, зберігалися і продовжувалися.

Особливо жорстоко переслідувалися політичні опоненти Комуністичної партії. У травні 1921 р. в Україні відбувся гучний судовий процес над керівниками УПСР, а у 1922 р. процес над меншовицьким "Південним центром". Діяльність же єдиної легальної опозиційної партії в УСРР УКП всіляко обмежувалася, і більш того, під тиском КП(б)У у березні 1925 р. УКП заявила про саморозпуск.

Жорстоко придушувався в Україні і селянський повстанський рух, який набув нової сили з кінця 1920 - весни 1921 рр., в умовах глибокої політичної кризи. Проте на кінець 1921 р. повстанський рух в Україні практично було придушено, в значній мірі завдяки голоду. У вересні 1921 р. було розгромлено махновський рух.

Жорстокими, репресивними заходами більшовикам вдалося утримати владу, а позитивні зрушення непу стабілізували ситуацію. У 20-ті роки спостерігалося деяке послаблення тоталітарного характеру більшовицького режиму, окрім сили, застосовували і більш гнучкі методи. Так у боротьби із впливом церкви і релігії на маси Компартія підтримала Українську автокефальну православну церкву, яка існувала у 1921 - 1930 рр., з метою внести розкол в православну церкву в Україні, але у середині 20-х рр. і проти УАПЦ почалися репресії.

2. На початку 20-х рр. особливої актуальності набуло питання про визначення державного статусу радянських республік, їх взаємовідносини, особливо із центром. Формально УСРР була юридично незалежною державою, а її відносини з іншими радянськими республіками були побудовані на основі різних договорів і угод, що характеризувалося як договірна федерація. Так 1 червня 1919 р. було укладено військово-політичний союз радянських республік, а наприкінці 1920 р. між УСРР і РСФРР було підписано двосторонній договір, який закріпив вже оформлені відносини. Але державний суверенітет УСРР був дуже вузький, бо спільне політичне керівництво здійснювала РКП(б). Тому між центральними відомствами РСФРР і Україною нерідко виникали суперечності, існувала напруженість. Центр нерідко нехтував суверенними правами України, що викликало протести з боку частини керівництва України. Щоб подолати ці недоліки, з ініціативи України почалися переговори між партійно-державним керівництвом України і Росії.

Влітку 1922 р. працювала комісія ЦК РКП(б) на чолі із Сталіним (нарком по справах національностей). 23 - 24 вересня 1922 р. було затверджено розроблений нею проект, який дістав назву - план "автономізації". За цим проектом всі радянські республіки входили до складу РСФРР на правах автономії, а центру надавалися великі повноваження. Керівництво УСРР сприйняло цей план неоднозначно. Х. Раковський (у 1919 - 1923 рр. голова РНК УСРР) рішуче виступив проти плану "автономізації", а Д. Мануїльський (у 1921 - 1923 рр. перший секретар ЦК КП(б)У) підтримав цей план. В.І. Ленін виступив проти плану "автономізації", запропонувавши, щоб усі радянські республіки на рівних увійшли до союзної держави, де б суверенітет було виважено розподілено між центром і республіками.

10 грудня 1922 р. у Харкові VII Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив рішення про створення СРСР. 30 грудня 1922 р. у Москві I Всесоюзний з'їзд Рад проголосив утворення СРСР, формально за ленінським планом, а фактично був реалізований сталінський план "автономізації".

3. На початку 20-х рр. особливої актуальності набули і питання національної політики, що конче потрібно було Комуністичній партії для зміцнення її влади в національних регіонах. У 1923 р. ХІІ з'їзд РКП(б) у сфері міжнаціональних відносин проголосив політику "коренізації", яка в Україні дістала назву "українізації". Політика українізації передбачала: виховання кадрів з представників корінної національності в дусі відданості комуністичній ідеології, впровадження в роботу апарату управління мови корінної національності, розширення мережі навчальних закладів із навчанням рідною мовою, а також розвиток національної культури. Але справжня сутність українізації була в тому, щоб закріпити владу Компартії в Україні і перебудувати ідеологічну сферу на засадах комуністичної ідеології.

Тому ставлення до українізації, особливо з боку членів КП(б)У, де українці становили 25%, було неоднозначним. Сильним виявився і опір українізації. У 1923 р. секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь виступив із "теорією" про боротьбу двох культур в Україні. Двозначною була і позиція Л. Кагановича, який у 1925 - 1928 рр. був генеральним секретарем ЦК КП(б)У. Але частина українських комуністів з ентузіазмом підтримала курс на українізацію.

Керівництво і практичне проведення українізації в значній мірі здійснював наркомат освіти УСРР, а його в 20-ті - на початку 30-х рр. очолювали переконані прихильники українізації, у 1924 - 1927 рр. - О. Шумський, у 1927 - 1933 рр. - М. Скрипник. Особливо рішуче діяв Шумський, який у 1926 р. звернувся з листом до Сталіна, вимагаючи прибрати Кагановича з України і замінити його Чубарем. У відповідь Каганович звинуватив Шумського в націоналізмі. Кампанія критики Шумського скоро перейшла у відверте цькування. Шумського зняли з посади наркома і вислали за межі України. Так з'явився "шумськизм".

Одне із звинувачень Шумському було в тому, що він підтримав "національний ухил" М. Хвильового. Саме Хвильовий започаткував літературну дискусію у 1925 - 1927 рр., в якій йшлося про шляхи розвитку української літератури, про необхідність широкого використання досягнень європейського мистецтва, а не тільки однобічно орієнтуватися на російську культуру. Тому було висунуте гасло: "Геть від Москви! Дайош Європу!" У 1926 - 1927 рр. М. Хвильового звинуватили в націоналізмі, ворожості до офіційного курсу партії. Так з'явилася "хвильовизм".

На початку 1928 р. в журналі "Більшовик України" з'явилася стаття М. Волобуєва, в якій була піддана критиці економічна політика ВКП(б) в Україні і доводилося, спираючись на факти, що Україна залишається, як і раніше, економічною колонією Росії, що українська економіка може розвиватися самостійно. Погляди Волобуєва також були засуджені. Так з'явилася "волобуєвщина".

Проте, незважаючи на всі суперечності, українізація приносила вагомі здобутки. Відбувалася посилена українізація партії і державного апарату. Якщо в КП(б)У українців було у 1922 р. - 23%, то у 1933 р. вже близько 60%. У ЦК КП(б)У українців було у 1924 р. - 16% , у 1930 р. - 43% . У 1929 р. в УСРР діяло з українською мовою навчання: 80% шкіл, більше 60% технікумів, 30% інститутів. Періодичні україномовні видання у 1922 р. становили не більше 10, у 1933 р. з 426 видань україномовних було 373.

Складовою українізації став розвиток культури і мови представників інших народів, які проживали в Україні. У 1925 р. в УСРР з 28 млн. населення українці становили 22 млн., а інші - 6 млн. Було відкрито сотні шкіл з національними мовами навчання, десятки національних театрів, періодичних видань. В місцях компактного проживання національних груп неукраїнського населення було створено 12 національних районів і 538 сільських рад (болгарських, грецьких, єврейських, німецьких, польських та інших).

Взагалі здобутки українізації були дуже вагомі. Особливого розвитку дістала українська культура, література, мистецтво, які в 20-ті рр. пережили справжнє відродження і розквіт. Видавалися десятки альманахів, збірників, журналів. Існували десятки літературно-художніх об'єднань: "Гарт", "Плуг", "Ланка", "Молодняк", "Авангард", ВАПЛІТЕ та ін. Діяли О. Досвітній, М. Драй-Хмара, М. Зеров, Г. Косинка, М. Куліш, М. Рильский, В. Сосюра, Г. Тичина, М. Хвильовий та інші. У ці ж роки діяв театр Леся Курбаса "Березіль", уславився кінематограф О. Довженка (фільми "Арсенал", "Звенигора" та інші). Тобто українізація не піддається однозначному оцінюванню, проте вже на початку 30-х рр. починається процес її згортання, а на кінець 30-х рр. фактично вона ліквідовується.

Протиріччя соціально-економічного розвитку УРСР наприкінці 20-х - у 30-ті рр. "Великий перелом"

2011-11-07T00:14:00.000-08:00

Суцільна масова колективізація та її наслідки. Голод 1932-1933 рр.
Суперечності індустріального зростання 30-х рр.

1. На 1927-1928 рр. економіка СРСР була відбудована. Актуальними стали питання подальшого розвитку економіки.

У сільському господарстві пріоритет віддавався поширенню форм колективного господарювання на селі. Тим більше, що на 1928-1929 рр. неп на селі фактично згортається. Причиною цього стала хлібозаготівельна криза 1927-1928 рр. (державні ціни на зерно не задовольняли селян). Подібна криза була у 1925-1926 рр., але тоді її подолали економічними заходами. Взимку 1928 р. з ініціативи Сталіна до селян, що відмовлялися продавати державі хліб, застосовувалися репресії (арешти, конфіскації). Через рік усе повторилося.

У травні 1929 р. ХІ Всеукраїнський з\'їзд Рад затвердив план економічного розвитку України в роки першої п\'ятирічки, на кінець якої передбачалося об\'єднати в колгоспах селянських господарств: по СРСР - 18-20%, а в Україні - 30%. Це були напружені, але достатньо реалістичні показники. Проте, наприкінці 1929 р. Сталін висуває гасло про проведення суцільної масової колективізації у найближчі строки і ліквідацію куркульства як класу. 5 січня 1930 р. з\'являється постанова ЦК ВКП(б) про \"Темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву\", за якою в Україні планувалося завершити колективізацію восени 1931 р. або на весні 1932 р. Проте партійне - державне керівництво УРСР (С. Косіор та ін.) проголошують ще більш високі темпи, за якими колективізацію Степу планувалося завершити навесні 1930 р., а всієї України восени 1930 р. Селяни в масі своїй не хотіли йти до колгоспу, тому тільки грубе насильство сприяло дотриманню проголошених темпів колективізації.

Темпи колективізації: на кінець січня 1930 р. - 15,4% селянських господарств; на 1 березня 1930 р. - 62,8%; на осінь 1930 р. - 20%; на 1 січня 1931 р. - 34,4%; на 1 листопада 1931 р. - 69,3%; на 1937 р. - 96%.

Примусова колективізація у січні-лютому 1930 р. зустріла впертий опір селянства, доходило навіть до збройних повстань. Стався масовий забій худоби, поголів\'я зменшилося майже наполовину. Опір був настільки сильним, що на початку березня 1930 р. Сталін в газеті \"Правда\" опублікував статтю \"Запаморочення від успіхів\", в якій звинуватив місцеві кадри. Також було опубліковано Примірний статут сільськогосподарської артілі. Селянам дозволили мати корову, дрібну живність, присадибну ділянку. Це дещо заспокоїло селянство. Селянам дозволили виходити з колгоспів, тому до кінця 1930 р. спостерігався відтік, але у 1931 р. починається нове прискорення темпів колективізації, але тепер вже переважно економічними методами, через податки. Селянство знову \"потягнулося\" до колгоспів. Одночасно заможних селян та тих, хто чинив опір колективізації, розкуркулювали. Усього за роки колективізації розкуркулили в Україні приблизно 200 тисяч селянських господарств, що разом із членами родини становило 1,2-1,4 млн. чоловік, з яких 860 тисяч виселили на Північ і до Сибіру (\"спецпереселенці\").

Примусова колективізація не підвищила ефективність сільськогосподарського виробництва. Селяни не хотіли працювати в колгоспі. Державні хлібозаготівлі становили: у 1930 р. - 400 млн. пудів хліба; у 1931 р. - 380 млн. пудів хліба; у 1932 р. - 195 млн. пудів хліба.

У 1932 р. ситуація склалася катастрофічна. Продуктивні сили села були підірвані. На весну 1932 р. було засіяно трохи більше половини посівних площ, до цього ж додалися безгосподарність, небажання селян працювати. Реальною ставала загроза голоду. Почалися крадіжки на колгоспних полях. Сталін власноручно написав Закон про охорону соціалістичної власності від 7 серпня 1932 р., який в народі дістав назву \"Закон про п\'ять колосків\". За цим законом за крадіжку присуджували розстріл або позбавлення волі не менш ніж на 10 років із конфіскацією майна. Окрім іншого, зрив державного плану хлібозаготівель у 1932 р. (останній рік п\'ятирічки) примусив керівництво до надзвичайних заходів. У зернові райони СРСР були направлені надзвичайні комісії. Молотов очолив хлібозаготівельну комісію ЦК ВКП(б), направлену в Україну у 1932 р. Комісія діяла дуже жорстоко. Проводилися подвірні обшуки, конфіскація усього продовольства. Припинялося постачання товарів. Жорстоким репресіям піддавалися місцеві кадри. Сільські райони оточувалися кордонами військ. Тобто селян свідомо прирікали на голод, бо врожай 1932 р. (88% від середнього врожаю за 1926-1930 рр.) був достатнім для забезпечення України продовольством. Голод в значній мірі був штучний, по суті як виховний засіб проти антиколгоспних настроїв селянства. У результаті, у 1932-1933 рр. в Україні голод набув жахливих розмірів (до 1988 р. в радянській літературі про нього не згадували). Кількість жертв голоду становила від 3 до 4,5 млн. чоловік, у інших джерелах - до 7-8 млн. чоловік.

Воєнно-комуністичні методи управління сільським господарством, які переважали в політиці держави на селі на початку 30-х рр., виявили свою економічну та політичну недоцільність. У 1933-1934 рр. сталінське керівництво шукає шляхи вдосконалення управління селом. Визначаються фіксовані розміри хлібозаготівель, а надлишки колгоспам дозволено продавати на колгоспному ринку. Щоб пробудити зацікавленість селян в результатах своєї праці, а також покращити організацію сільськогосподарського виробництва запроваджувалися виробничі бригади, елементи нормування і відрядна форма оплати праці. Підвищувалося оснащення колгоспів сільськогосподарською технікою. Наприкінці 30-х рр. на селі працювало 100 тисяч тракторів, 33 тисячі комбайнів, 550 тисяч вантажних машин (на майже 30 тисяч колгоспів і тисячу радгоспів). Уся техніка зосереджувалася в машинно-тракторних станціях (МТС), перша з яких в Україні була відкрита у 1928 р. 958 МТС вже діяло в Україні наприкінці другої п\'ятирічки. Розгортається на селі стаханівський рух. У 1935 р. Марія Демченко стала ініціатором руху за вирощування 500 ц. цукрових буряків з гектару. Парасковія Ангеліна виступила ініціатором Всесоюзного змагання жіночих тракторних бригад. Це сприяло зростанню сільськогосподарського виробництва. Так було заготовлено у 1933 р. - 317 млн. пудів хліба, у 1935 р. - 462 млн. пудів хліба, у 1940 р. - 576 млн. пудів хліба. Продуктивні сили українського села, підірвані примусовою колективізацією і голодомором, потрохи відроджувалися, але натуроплата праці колгоспників становила лише 12-15% від заробленого.

2. У промисловості в другій половині 20-х рр. (1925-1927 рр.) курс було взято на індустріалізацію, щоб перетворити СРСР на могутню індустріально розвинену країну. За першим п\'ятирічним планом середньорічні темпи приросту промислової продукції становили приблизно 20-22%. Це були напружені, але достатньо реалістичні показники. Капіталовкладення в економіку України склали 13 млрд. крб. (по СРСР-64 млрд. крб.). Планувалося збільшити виробництво електроенергії в 2,5 рази, важкого машинобудування в 3 рази, хімічної промисловості в 3,5 рази.

1928-1929 рр., перший рік п\'ятирічки, був успішним. Валова продукція промисловості УРСР збільшилася на 20% (проти 16,5% за п\'ятирічним планом), тобто починалося все успішно, але наприкінці 1929 р. здійснюється перехід до форсованої індустріалізації. У листопаді 1929 р. пленум ЦК ВКП(б) схвалив рішення \"за всяку ціну\" прискорити розвиток машинобудування та інших галузей важкої промисловості. У статті \"Рік великого перелому\" Сталін визначив приріст великої промисловості на 1929-1930 рр. у 32%. У липні 1930 р. на ХVІ з\'їзді ВКП(б) Сталін на 1930-1931 рр. визначив 45% приросту промислової продукції, а у 1932 р. на ХVІІ конференції ВКП(б) Орджонікідзе на 1931-1932 рр. визначив приріст промислової продукції на 36 %. Ці показники ніяких серйозних обґрунтувань не мали, вони не були підкріплені відповідними матеріальними ресурсами, тобто це були авантюристичні директиви, економічно не обґрунтовані. Але, не зважаючи ні на що, вимагалося виконати призначені темпи. Почалося штурмовщина, „лихоманка буднів\". Надзвичайним напруженням сил і ресурсів робилося все для здійснення намічених темпів, у значній мірі за рахунок зниження життєвого рівня народу. Виник товарний голод. У 1928 р. в містах була запроваджена карткова система на продовольство. Почалося знецінення грошей. Джерелами індустріалізації стали державні позики, торгівля алкогольними напоями, експорт хліба, лісу, нафти, культурних цінностей та інше. Тобто це була широка експлуатація трудового ентузіазму мас. З 1929 р. широко розгортається соціалістичне змагання.

Проте, не зважаючи на всі зусилля, досягти намічених рубежів не вдалося. Справжні підсумки першої п\'ятирічки Сталіним були приховані. У 1933 р. він заявив, що перша п\'ятирічка виконана за 4 роки і 3 місяці, а важка промисловість зросла на 108%. У дійсності темпи розвитку промисловості зменшилися з 23,7% у 1928-1929 рр. до 5% у 1932-1933 рр. (замість 36%), в середньому на рік становило 15,7%, що було навіть менше ніж за п\'ятирічним планом. Це був провал сталінського плану форсованої індустріалізації й надіндустріалізації. Конкретно ж, за п\'ятирічним планом передбачалося збільшити виплавку чавуну з 2,4 млн. т (1928 р.) до 6,6 млн. т (у 1933 р.), за форсованими темпами обсяги виплавки чавуну потрібно було збільшити втроє, а фактично у 1933 р. виплавили 4,3 млн. т. Видобуток кам\'яного вугілля планували збільшити з 27 млн. т до 53 млн. т, підняли до 80 млн. т, а фактично видобули 45 млн. т.

Хоча й був провал, але досягнули великого приросту. В УРСР будувалося близько 400 нових підприємств. 1 травня 1932 р. почала працювати Дніпрогес. У Донбасі 53 нові шахти давали 21 млн. т вугілля на рік, було збудовано 12 доменних печей, 24 мартенівські печі. У Харкові за 15 місяців було збудовано ХТЗ. 1 жовтня 1931 р. зійшов перший трактор ХТЗ. Прорахунки першої п\'ятирічки в певній мірі були враховані. Щорічний приріст промислової продукції у другій п\'ятирічці (1933-1937 рр.) було встановлено у 16,5%.

З метою підвищення ефективності виробництва, продуктивності праці посилювалася експлуатація трудового ентузіазму робітничого класу. У ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти \"Центральна-Ірмине \" в Кадіївці Олексій Стаханов з двома підсобними робітниками за зміну видобув 102 т вугілля замість 7 т (в 14,5 разів більше). З 1935 р. розгортається стаханівський рух. З\'являються сотні, тисячі стахановців в різних галузях промисловості. Незважаючи на деяку штучність організації цього руху, він сприяв підвищенню ефективності виробництва.

Результати другої п\'ятирічки були фальсифіковані, як і першої. Заявили, що виконана вона за 4 роки і 3 місяці, але реальне виконання становило 70-77%.

У третій п\'ятирічці темпи розвитку промисловості не відставали від запланованих, але не рідко в результаті застосування надзвичайних заходів. У червні 1940 р. було видано указ Верховної Ради СРСР \"Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного залишення робітниками і службовцями підприємств та установ\", за яким порушення дисципліни, запізнення вважалися кримінальним злочином.

Не зважаючи на всю протирічність здобутого, досягнуте було вагомим. Україна, по суті, стала індустріальною державою. За роки перших трьох п\'ятирічок побудовано було сотні підприємств. Серед них 7 промислових гігантів-новобудов: \"Азовсталь\", \"Запоріжсталь\", \"Криворіжсталь\", \"Дніпрогес\", Дніпровський алюмінієвий (м. Запоріжжя), Краматорський машинобудівний, Харківський тракторний заводи. Також було 5 реконструйованих гігантів: Луганський паровозобудівний завод, Макіївський, Дніпродзержинський, Дніпропетровський, Комунарський металургійні заводи. Таких промислових гігантів в СРСР було близько 35. Наприкінці 30-х рр. частка України від загальносоюзного становила: у видобутку вугілля - 50,5%, залізної руди - 67,6%, виплавці чавуну - 49,7%, виробництві сталі - 48,9%. У цілому ж, наприкінці 30-х рр. Україна посіла друге місце в Європі (після Німеччини) за обсягом виплавки чавуну, та четверте місце в світі за видобутком кам\'яного вугілля.

Суспільно-політичне життя УРСР у другій половині 40-х - на початку 60-х рр. "Шестидесятники"

2011-11-07T00:04:00.000-08:00

Західноукраїнські землі у повоєнне десятиліття, радянизація краю. Операція „Вісла".
„Ждановщина" в Україні. Діяльність Л. Кагановича.
Процеси десталінізації українського суспільства. „Відлига".

1. У другій половині 40-х - на початку 50-х рр. в суспільно-політичному житті УРСР продовжувалися тенденції попереднього періоду. У Західній Україні завершувалися процеси радянизації краю. У березні 1946 р. у Львові відбувся церковний собор, на якому була ліквідована УГКЦ. На соборі було винесено вердикт про ліквідацію Брестської церковної унії 1596 р. і повний розрив з Ватиканом, також заявлено про приєднання до Руської православної церкви. 500 тисяч населення Західної України у 1946-1948 рр. було депортовано у східні райони СРСР.

У ці роки продовжувалася боротьба ОУН-УПА, яка набувала ужорсточення. Апогей припадає на 1945-1946 рр., а з 1947 р. гострота збройної боротьби почала спадати. 5 березня 1950 р. загинув Головнокомандуючий УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка), а до 1952 р. УПА як масова організована сила перестала існувати. Окремі невеличкі групи УПА продовжували опір до 1956 р.

З діяльністю ОУН-УПА пов'язані події, що відбувалися у Польщі у 1947 р. У вересні 1944 р. між УРСР і Польщею укладена угода про взаємну депортацію українського і польського населення. З 1944 - 1946 рр. до Польщі переселилося близько 800 тисяч поляків, а до України - 520 тисяч українців. Це переселення було переважно примусове. На 1947 р. у Польщі залишалося 150 тисяч українців, а це була база для УПА. 12 березня 1947 р. УПА було вбито заступника міністра оборони Польщі генерала Кароля Свєрчевського, що стало приводом. У квітні - травні 1947 р. у Польщі була проведена операція "Вісла", в ході якої 140 тисяч українців були насильно виселені з Надсяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя до польських районів, а загони УПА розгромлені.

2.На інших українських землях у другій половині 40-х - на початку 50-х рр. Теж відбувалося ужорсточення сталінського режиму в суспільно-політичному житті, особливо в сфері ідеології. У 1946-1947 рр. Під час голоду, Хрущов не раз звертався до Сталіна з проханням про допомогу, але це викликало роздратування. Сталін обізвав його „сумнівним типом" і зняв з посади першого секретаря ЦК КП(б)У. У березні-грудні 1947 р. Першим секретарем ЦК КП(б)У був Л. М. Каганович і саме при ньому сталінський режим найбільш ужорсточився. Почалося розгортання кампанії критики і гонінь на інтелігенцію. У вересні 1947 р. відбувся пленум Спілки радянських письменників України, на якому у виступах Л. Кагановича і О. Корнійчука були піддані жорсткій критиці М. Рильський, Ю. Яновський, А. Малишко та інші із звинуваченням у націоналізмі. Також почалися гоніння на українських істориків. На осінь 1947 р. з ініціативи Кагановича готувався пленум ЦК КП(б)У з питанням „Боротьба проти націоналізму, як головної небезпеки в КП(б)У". По суті Каганович готував великомасштабну акцію - новий тур фізичних репресій проти інтелігенції в Україні, але у грудні 1947 р. Сталін відкликав Кагановича з України і знову повернув Хрущова, який залишався тут до 1949 р., але й після Кагановича загальний курс в сфері ідеології не змінився.

Цей курс дістав назву "жданівщина" (до 1948 р. Жданов був секретарем ЦК ВКП(б) з питань ідеології). У 1946-1948 рр. ЦК ВКП(б) схвалив ряд постанов з питань ідеології, які ЦК КП(б)У продублював. Усього за 1946-1951 рр. було видано 12 найбільш значимих постанов, серед яких: "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в "Нарисі історії української літератури"", "Про журнал сатири і гумору "Перець"", "Про журнал "Вітчизна"", "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи його поліпшення" та ін. 26 серпня 1946 р. у газеті "Правда" з'явилася стаття із звинуваченням проти О. Вишні. 2 липня 1951 р. газета "Правда" надрукувала статтю "Проти ідеологічних перекручень у літературі", в якій був підданий критиці вірш В. Сосюри "Любіть Україну". Критиці і гонінням були піддані й композитори Б. Лятошинський, М. Колесса, М. Вериківський та інші. Постраждала й наука, особливо генетика. Жертвами лисенківщини в Україні стали академік М. Гришко, професори С. Гершензон, І. Поляков, Л. Делоне та інші. Це тільки окремі факти. Сталінські репресії продовжувалися і в повоєнні роки, особливо в сфері ідеології.

3. Зміни почалися після смерті Сталіна (5 березня 1953 р.). У вищому керівництві СРСР розгорнулася боротьба за владу, до якої виявилася причетною і Україна. Мельников у 1949-1953 рр. був першим секретарем ЦК КП(б)У. У червні 1953 р. Л. Берія, який очолював органи держбезпеки, домігся звільнення Мельникова з посади, звинувативши його у порушенні принципів проведення національної політики партії. Раніше через генерала Строкача (начальника Львівського управління МВС) Мельникову стало відомо про наміри Берії поставити під таємний нагляд роботу партійних органів. Строкачу вдалося повідомити про це Хрущова. У липні 1953 р. Берію було заарештовано. Строкач став міністром внутрішніх справ України.

Після Мельникова першими секретарями ЦК КПУ були: Кириченко у 1953-1957 рр. (перший українець на цій посаді) та Підгорний у 1957-1963 рр.

З 1953-1954 рр. розпочинаються в СРСР і в УРСР процеси десталінізації- „відлига", яка торкнулася і національно-державної сфери. Були розширені права УРСР в економічному і суспільному житті. У відання республіканських органів перейшла низка підприємств союзного підпорядкування, у республіці було створено ряд нових міністерств. Розширені були дещо й права УРСР у плануванні та бюджеті. Тобто суверенний статус УРСР дещо покращився. 10 лютого 1954 р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення передати Крим до складу УРСР.

З 1953 р. почалася деяка демократизація суспільно-політичної системи СРСР із метою подолання крайніх проявів сталінського тоталітарного режиму, а саме припинення репресій та відновлення законності. У першу чергу почалася реабілітація репресованих, але справжнього розмаху процеси десталінізації радянського суспільства набувають після ХХ з'їзду КПРС (лютий 1956 р.) та доповіді Хрущова на ньому. У липні 1956 р. у пресі з'явилося перше повідомлення про реабілітацію українських письменників В. Еллана (Блакитного), В. Чумака, І. Микитенка, що стали жертвами сталінських репресій. У Київському педагогічному інституті у 1956 р. відбувся перший в УРСР мітинг на підтримку політики десталінізації. На XXII з'їзді КПРС (у 1961 р.) вперше прозвучала правда про діяльність Л. Кагановича в Україні, а час його секретарювання названо "чорними днями для України".

Проте політика десталінізації проводилася суперечливо, особливо з боку партійного апарату, бо об'єктивне доведення її до кінця означало б ліквідацію існуючої в СРСР політичної системи. Тому десталінізація тільки в певних межах дозволялася, а з кінця 50-х років почалося потроху її згортання, і за підтримки Хрущова також. В Україні це виявилося в посиленні процесів русифікації. У 1958-1959 рр. була проведена реформа школи, за якою батькам учнів надавалося право вирішувати про мову викладання у школі. Проти цього рішуче виступили діячі української культури М. Рильський, М. Бажан, у грудні 1958 р. у газеті "Правда" опублікувавши статтю "В ім'я людини". У лютому 1963 р. у Києві відбулася наукова конференція з питань культури української мови, в якій взяли участь близько 800 вчених і науковців. Вони схвалили резолюції із закликами до українізації громадського, освітнього і культурного життя України.

Проте у першій половині 60-х рр. посилюються консервативні тенденції в суспільно-політичному життю, а у відповідь зароджується дисидентський рух.

Суспільно-політичне життя УРСР в 30-х рр. Сталінський режим

2011-11-07T00:01:00.000-08:00

Перші судові процеси.
Посилення репресій проти української інтелігенції у першій половині 30-х рр.
Апогей репресій. Затвердження сталінського тоталітарого режиму.

1. З кінця 20-х рр. починає затверджуватися сталінський тоталітарний режим, оформлюється культ особи Сталіна, відновлюються репресії, дещо призабуті за роки непу. Сталінський курс на суцільну масову колективізацію і ліквідацію куркуля як класу, на форсовану індустріалізацію, неминуче повинен був викликати опір з боку різних верств населення в Україні, в першу чергу селянства та інтелігенції.

Вже на початку 1928 р. відбувся процес над старими спеціалістами Донбасу, який дістав назву "Шахтинська справа". Стара технічна інтелігенція була звинувачена у "шкідництві". З 49 засуджених 7 розстріляли. Цей процес провели, щоб залякати старих спеціалістів-інженерів.

У березні 1930 р. в Харкові відбувся процес над Спілкою визволення України, за яким проходило 45 видатних діячів української національної інтелігенції: академіки С. Єфремов, М. Слабченко, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, Л. Старицькі-Черняхівська та ін. Усього по Україні за справою СВУ було репресовано до 5 тисяч чоловік. Обидва ці процеси були сфабриковані ОДПУ.

У січні 1930 р. була ліквідована Українська автокефальна православна церква.

2. У першій половині 30-х рр. репресії проти української інтелігенції набувають більшого розмаху, особливо у 1932-1933 рр., що не випадково співпадає з голодомором. До українських діячів широко застосовується звинувачення в націоналізмі. Почалася критика М. Скрипника, не витримавши якої, 7 липня 1933 р. він покінчив життя самогубством. 13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством М. Хвильовий, протестуючи цим проти переслідувань діячів української культури.

У грудні 1933 р. заступник наркома освіти А. Хвиля оголосив кобзу та бандуру "класоворожими" інструментами. У грудні 1934 р. в Харкові, під час заключного етапу Республіканської олімпіади міста і села, були заарештовані і розстріляні майже триста українських кобзарів та лірників.

З 1933 р. починаються широкі репресії проти діячів української культури, жертвами яких стали близько 500 письменників. У 1933 р. були заарештовані Л. Курбас, художник М. Бойчук та вся його школа. Всі існуючі літературно-художні об'єднання були ліквідовані. У 1934 р. була створена Спілка радянських письменників України, а потім інші спілки. Тобто весь процес творчості підпадав під контроль партійних чиновників. Гоніння зазнала й українська наука. У 1934 р. при загадкових обставинах помер М. Грушевський.

Провідниками сталінської політики в Україні були в першу чергу представники вищого державно-партійного керівництва. У 1928-1938 рр. генеральним (першим) секретарем ЦК КП(б)У був С. Косіор, а з 1938 р. його замінив М. Хрущов (1938-1947, 1947-1949 рр.). У 1933 р. в Україну з надзвичайними повноваженнями був присланий П. Постишев, який став другим секретарем ЦК КП(б)У. З 1933 р. ДПУ (потім НКВС) УРСР очолив Балицький.

Особливого розмаху сталінські репресії набувають після вбивства Кірова (1 грудня 1934 р.). В Україні органи держбезпеки "викривають" багато "контрреволюційних організацій", серед яких найбільші були: у 1933 - "Український національній центр", "Українська військова організація", "Польська організація військова", у 1934 - "Білогвардійський терористичний центр у Києві" та інші.

3. Пік репресій припадає на 1937-1938 рр., коли жертвами їх стають кілька мільйонів чоловік, з яких кілька сотень тисяч було розстріляно. Серед жертв були різні люди, також і відомі діячі в Україні: С. Косіор, Е. Квірінг, Х. Раковський, Ю. Коцюбинський, Ю. Медвєдєв, В. Чубар, В. Затонський та багато інших. У 1937 р. застрелив себе і дружину П. Любченко, який у 1933-1937 рр. був головою РНК УРСР. З 62 членів ЦК(б)У, обраних на ХІІІ з'їзді КП(б)У, 55 було репресовано, з 11 членів політбюро - 10 репресовано, з 5 кандидатів у члени Політбюро - 4. Кількісний склад КП(б)У зменшився з 1933 по 1938 рр. на 266 тисяч чоловік, майже на половину. Широкими були репресії й проти військових кадрів. Були репресовані тисячі офіцерів, серед яких Якір - командуючий Київським військовим округом, Дубовий - командуючий Харківським військовим округом.

Наприкінці 30-х рр. завершується згортання українізації, що особливо активізується після самогубства Скрипника. У 1938 р. були закриті навчальні заклади з національними мовами навчання, а у 1939 р. були ліквідовані національні райони, національні сільські та інші ради.

Наприкінці 30-х рр. сталінський тоталітарний режим остаточно затвердився в усіх сферах життя - економічній, політичній і духовній. 5 грудня 1937 р. надзвичайний ХІV Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив нову конституцію УРСР, яка була дуже демократичною, але тодішня суспільна практика це заперечувала.