воскресенье, 6 ноября 2011 г.

Суспільно-політичне становище УРСР в середині 60-х - 80-х рр. Дисидентський рух.



  1. Розгортання дисидентського руху в Україні у 60-х - першій половині 70-х рр.
  2. Українська Гельсінська спілка.


1. Зародження дисидентського руху в СРСР і УРСР в 60-х рр. ставало неминучим в умовах згортання процесів десталінізації і особливо в умовах певної ресталінізації. Проти цього рішуче виступила частина національно свідомої української інтелігенції, переважно шестидесятників. Саме вони й створили політичну опозицію існуючій в СРСР політичній системі, домагаючись її послідовної демократизації та ліквідації її тоталітарної природи, тобто вони висували і політичні вимоги, а не тільки культурницькі.

Власне дисидентський рух в Україні, неминуче набуваючи національно-демократичного  забарвлення,  з'являється  вже  наприкінці 50-х - на початку 60-х рр. У 1959-1961 рр. в західних областях України діяла Українська робітничо-селянська спілка, створена Л. Лук'яненком (І. Кандиба, С. Вірун та ін.). ЇЇ члени домагалися реалізації права українського народу на самовизначення і вихід зі складу СРСР мирними засобами на підставі конституції. У січні 1961 р. члени УРСС були заарештовані, а у травні 1961 р. у Львові відбувся судовий процес. Л. Лук'яненка було засуджено до страти , а потім замінено на 15 років позбавлення волі.
У першій половині 60-х років пройшла ціла серія судових процесів над інакомислячими - у Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську, Києві.
Саме в першій половині 60-х рр. визначається відкрите протистояння влади та дисидентів. У серпні - вересні 1965 р. в Україні пройшла перша велика хвиля арештів дисидентів. Заарештовано та засуджено було декілька десятків чоловік: брати М. і Б. Горині, М. Осадчий, В. Мороз, Д. Іващенко, П. Заливаха, О. Мартиненко, І. Русин, С. Караванський, І. Світличний та ін. Ці дії влади викликали протести дисидентів. 4 вересня 1965 р. у Києві, в кінотеатрі "Україна" після прем'єри фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків", І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та інші влаштували демонстрацію протесту проти арештів дисидентів. І. Дзюба у 1965 р. підготував наукову працю "Інтернаціоналізм чи русифікація", яку адресував вищому керівництву УРСР. У своїй книзі з позицій націонал-комунізму він піддав гострій критиці національну політику Комуністичної партії в Україні. У квітні 1967 р. В. Чорноволом була видана збірка матеріалів про арешти в Україні "Лихо з розуму". 22 травня 1967 р. відбулася акція протесту в Києві біля пам'ятника Т. Шевченку, де зібрався тисячний натовп. Міліція її розігнала, чотирьох арештували. Обурений натовп попрямував до будинку ЦК КПУ. О 3 годині ночі заарештованих звільнили.
У 1967 р. КДБ була розкрита підпільна політична організація "Український національний фронт" (З. Красівський, Д. Квецько та ін.), яка діяла на ідейних засадах ОУН, але ненасильницькими, мирними методами. У квітні 1968 р. на ім'я вищого керівництва СРСР (Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного) надійшов лист за підписом 139 чоловік (члени-кореспонденти АН УРСР, доктори і кандидати наук, відомі митці, літератори) з протестом проти арештів в Україні. У квітні 1968 р. з'явився "Лист творчої молоді Дніпропетровська" на ім'я вищого керівництва УРСР за підписом майже 300 чоловік, в якому містився протест проти русифікації, проти шельмування роману О. Гончара "Собор". В авторстві звинуватили І. Сокульського, якого засудили на 4,5 роки позбавлення волі.
Набирає сили самвидав. У 1970 - 1974 рр. вийшло 8 номерів журналу "Український вісник" під редакцією В. Чорновіла, С. Хмари.
У другій половині 60-х - на початку 70-х рр. продовжувалися арешти, судові процеси. Окрім таборів використовували і вміщення до психіатричних лікарень (П. Григоренко, А. Плющ, М. Плахотнюк, З. Красівський, В. Рубан, Й. Тереля та ін.).
У січні - травні 1972 р. в Україні пройшла друга велика хвиля арештів дисидентів. Заарештовано і засуджено було більше 100 чоловік (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Гель, М. Плющ, Н. Світлична та ін.).
Нова хвиля репресій припадає на 1972 р. не випадково, оскільки відбулася зміна вищого керівництва УРСР. П. Шелест у 1963 - 1972 рр. був першим секретарем ЦК КПУ. Шелеста перевели до Москви, звинувачуючи в економічному місництві та потуранні націоналізмові. В. Щербицький (у 1972 -   1989 рр.) став першим секретарем ЦК КПУ. З 1972 р. секретарем ЦК КПУ з питань ідеології став В. Маланчук, при якому гоніння на дисидентів та процеси русифікації особливо посилилися.
2. На середину 70-х рр. дисидентський рух в Україні виходить на новий організаційний рівень. У листопаді 1976 р. була створена Українська Гельсінська спілка (далі - УГС) - Українська група сприяння виконанню Гельсінських угод в Україні, яку очолив М. Руденко. Чисельність УГС зросла до 36 - 37 чоловік (П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, Надія Світлична, В. Чорновіл, В. Стус, С. Караванський, Оксана Мешко, Олесь Бердник та ін.). УГС була першою легальною правозахисною організацією в українському дисидентському русі. Свої погляди УГС виклала в програмних документах - "Меморандумі" і "Декларації української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод". Головними завданнями було визначено: сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини; активно сприяти виконанню статей Прикінцевого акту з питань безпеки та співпраці в Європі; домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах по обговоренню підсумків Гельсінської наради Україна була представлена окремою делегацією; домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, а також ознайомлення світового співтовариства з порушеннями прав людини в Україні. Вже в лютому 1977 р. почалися арешти членів УГС - М. Руденко, О. Тихий. До 1985 р. були заарештовані та засуджені 23 члени УГС. В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в таборах. У 1989 р. їх останки перевезли до Києва.
На початку 80-х рр. дисидентський рух в Україні практично було придушено. Причини цього полягали у відсутності чіткої політичної програми, яка б забезпечила підтримку широких верств населення, бракувало й належної організації. Також позначився небачений адміністративний тиск, репресії з боку влади. Дисидентський рух в Україні був нечисленний за кількістю учасників і погано організований, мав слабкий вплив на маси, але він відродив політичну опозицію існуючій в СРСР політичній системі.

Комментариев нет:

Отправить комментарий