воскресенье, 6 ноября 2011 г.

Боротьба українського народу проти соцiального, нацiонального та релiгiйного гноблення наприкінцi XVI ─ серединi XVII ст.



  1. Посилення соцiального гнiту на українських землях. Змiни в становищi селянства. Затвердження фiльварково-панщинної системи.
  2. Становище українського мiщанства та інших станiв в Речi Посполитiй.
  3. Мiжконфесiйна боротьба в Українi у XVI- першій половинi XVII ст.
  4. Козацькi повстання.

1. З переходом українських земель під управління польських феодалів їх становище погіршилося. Перш за все різко посилився  соціальний гніт, тобто феодальна експлуатація. На це були свої причини. У XVI ст. вiдбувався бурхливий розвиток міст і промисловості у Західній Європі, що зумовило високий попит на сільськогосподарську продукцію, ціни на яку зросли також і внаслідок  "революції цін" (напливу великої кількості золота та срібла з іспанських колоній в Америці).  Усе це  створило сприятливу економічну кон'юнктуру, в результаті якої феодалам Речі Посполитої стало вигідним заводити  власні господарства і активно займатися господарською діяльністю.  Особливо ж вигідно це було робити на українських землях . Усе це й відбувалося у другій половині XVI ст.

У 1557 р. була  прийнята "Устава на волоки", за  якою проводилася "волочна поміра". А саме, землі селянських громад переділялися на волоки (до 20 га),  як окремі наділи      для селянських господарств. Кращі ж землі відводилися під власні господарства  феодалів - фільварки. Тобто  "волочна поміра" фактично ліквідувала селянське громадiвське землеволодіння, позбавила селян власницьких прав на землю,  одного з найважливіших їхніх громадянських прав.
Справа в тому, що у XIV - XVI ст.  правовий статус  українського селянства визначався на засадах так званого "руського" права, за  яким за право користуватися землею, яка належала державі чи феодалу, селяни сплачували податки або виконували різні повинності, при цьому  зберігаючи досить широкі громадянські права , а саме, були особисто вільними, за певних обставин могли покинути феодала, могли подати на феодала до суду,,свій наділ могли продати чи передати у спадщину.
Основним господарством у селян було дворище (з 5-10 хат-димiв), яке представляло велику патріархальну родину. Декілька дворищ становили громаду, на чолі якої був  старший (старець), отаман. Ліси, пасовиська, сіножаті, рибні озера були спільними для громади. Громади об'єднувалися у волость, на чолі якої був "старець", якого обирали "мужі" з усієї волості на зібранні - віче, громада, копа. Був свій суд -"копний" суд, який діяв за нормами "Руської правди". Тобто українськi селяни мали своє самоврядування, суд, розпоряджалися землею.
Але поступово правовий статус українських селян змінювався. Це вiдбувалося  з поширенням "польського права", за яким селянство позбавлялося практично всіх прав і закріпачувалося. Поступово все селянство переводилося на панщину, яка у XV ст. становила 14 днів на рік, у другій половині XVI ст.  -  2-3 дні на тиждень, а у першій половині XVII ст. -  4-5-6 днів на тиждень. Поступово селяни втратили свої громадянські права. Цi зміни в правовому статусі селянства добре простежуються по Литовським статутам  (1529, 1566, 1588 рр.),  а також  по іншим актам. У 1447 р.  привілей Казимира IV надавав феодалам право судити своїх селян, які втрачали свій суд. У 1557 р.  "Устава на волоки" i "волочна поміра" спричинили втрату селянами власницьких прав на землю. Обмежувалося й право виходу селян від феодалів. У 1496 р.  польський сейм  обмежив вихід тільки одним селянським господарством на рік, а у 1505 р.  встановив вихід тільки з дозволу феодала, і нарешті у 1572 р.  постановою сейму Речі Посполитої  і у 1588 р. III  Литовським статутом  запроваджувалося кріпосне право. Селяни остаточно були закріпаченi,  втратили особисту свободу, а з нею й інші належні їм раніше громадянські права.
І не випадково  усе це відбувалося в останній третині XVI ст. Фільварки потребували робочої сили, звідси й закріпачення, збільшення панщини, різке посилення соціального гніту селянства, його феодальної експлуатації. Одночасно  посилювався національний і релігійний гніт в Україні, що було взаємопов'язаним. Особливо різко погіршилося становище українського селянства, коли після Люблінської унії  польські магнати та шляхта почали отримувати у власність великі земельні володіння в Українi. Для засвоєння цих земель селян закликали на  поселення - слободи, надаючи пільги на 15 - 30 років. Магнатська колонізація українських земель, особливо південних, прикордонних,  з економічної точки зору була прогресивною, оскiльки сприяла їх економічному засвоєнню, зростанню продуктивних сил. Але одночасно зростала й експлуатація селянства, яка ставала нещадною. Правда, міра закріпачення і гноблення селянства на українських землях була нерівномірною, в  залежності від наближення цих земель до Запорозької Січі. Тобто,  сама наявність козацтва впливала на розвиток означених процесів в Україні.
2. Непростим було становище й інших станів українського населення, також і міщан. Найбільші українські міста мали магдебурзьке право, тобто самоврядування і інші широкі права. Але православне українське населення міст, особливо в Західній Україні,  було дискримінованим. Так, у Львові  в межах міста могли  проживати тільки 30 українських родин ("Руська вулиця"). Були обмеження і щодо цехового ремесла, що зачiпляло вже економiчнi права українських мiщан. Особливо негативно впливала на розвиток міст, як центрів торгівлі та ремесла, конкуренція з боку шляхти  яка теж займалася цими видами господарської діяльності. Шляхта,  як панівний стан в державі, забезпечувала себе всiлякими привілеями в господарській сфері, а саме, заборонялося своїм купцям привозити товари з-за кордону, себе ж звільняла  від мита на ввіз та вивіз товарів та ін. Усе це пiдривало економічне підґрунтя існування міст. Ремісники і купці не витримували конкуренції з боку шляхти. До того ж багато міст знаходилося у володінні магнатів і піддавалися феодальній експлуатації.
У результаті цього розвиток міського життя в Речі Посполитій був невисоким, меншим ніж міг бути. Недостатнiй розвиток мiського життя обумовив те, що королівська влада в Речi Посполитiй була слабкою, оскільки міста не могли стати сильним союзником у боротьбі проти магнатсько-шляхетської анархії.  Тим більше, що шляхта панувала в законодавчому сеймі. З 1573 р. шляхта отримала  право обирати короля і укладати з ним угоду. У 1505 р. сеймом було прийнято закон, за яким королю без згоди шляхти заборонялося видавати нові укази. Усе це робило центральну владу в Речi Посполитiй слабкою, підривало її як державу.
Окрім селянства і міщанства, дискримінованими були й українська православна шляхта та духовенство. Також різним утискам піддавалося й українське козацтво. Тобто в останній третині XVI - першій половині XVII ст. становище практично всіх станів, верств українського населення погіршувалося. Всі вони мали підстави для незадоволення, особливо в умовах різкого посилення з останньої третини XVI ст. національного та релігійного гніту на українських землях.
3. Останнє знайшло  свiй вияв у мiжконфесiйнiй боротьбi, яка й розгортається в Українi в означений перiод. З 1458 р. Українська православна церква стала незалежною від Московської митрополії. Але у XV-XVI ст.  православна церква в Українi перебувала  в стані занепаду, кризи. Православна церква залежала від держави, яка підтримувала  католицизм. Королiвський уряд призначав вищих ієрархів церкви  (митрополита, єпископів). Не завжди цi високi посади займали люди достойнi, а це пiдривало авторитет церкви. Також в цей час православна церква опинилася в стані інтелектуального застою. У XVI ст. - в Західній Європі вiдбувалася реформація, поширювався протестантизм  і в Речi Посполитiй також. Католицька церква перебувала в станi кризи.
Але з другої половини XVI ст. почалася  контрреформація. З 1564 р.  в Речi  Посполитiй почали діяти єзуїти, якi виступили передовим загоном католицизму в боротьбі з його противниками. Єзуїти заснували колегії у Львовi, Ярославi, Барi, Вінницi, Луцьку, Києвi, Кам'янцi, якi високою якiстю навчання приваблювали молодь. Саме завдяки єзуїтам  наприкінці XVI - на початку XVII ст. сталася полонізація та покатоличення майже всіх українських магнатів. Тобто український народ на початку  XVII ст. втратив еліту, свій політичний провід. Це ще більше підривало престижність української мови, культури, православної віри.
В останнiй третинi XVI ст.  в Україні посилилося протистояння мiж православ'ям i католицизмом. Причина цього не тільки в боротьбi між конфесіями. У добу середньовіччя релігія нерiдко використовувалася як ідеологiчне знаряддя для захисту або забезпечення соцiальних (класових) інтересів. Тому польські феодали прагнули до поширення католицизму, щоб повністю закріпити своє панування над українським народом, щоб позбавити його ідеологічного підґрунтя в боротьбі за свої права. Українці ж, захищаючи православ'я, захищали свої соцiальнi інтереси, а також нацiональну самобутність, виступаючи проти ополячення та покатоличення. Тобто, мова йшла про самозбереження народу. Проте ситуація була складною. Протистояння загострювалося.
В останнiй чверті XVI ст.  розгорнулася гостра релігійна полеміка, яку у 1577 р. започаткував єзуїт Петро Скарга своїм твором "Про єдність церкви божої". Надалi з'явилися десятки  полемiчних творів. З українських православних полемістів кінця XVI - початку XVII ст. найбiльш непримиренним щодо католицизму та унії був Іван Вишенський (1550-1620 рр.).
Спроби польських феодалів ліквідувати православ'я і замінити його католицизмом наштовхнулися на шалений опір українського населення, яке крім магнатів, залишилося вірним православ'ю. Загальновизнаним лідером православного населення України у другiй половинi XVI - на початку XVII ст. був князь Костянтин Острозький, один з найбагатших магнатів Речi Посполитiй. Саме за його підтримки в Острозі з 1570 р. дiяла Острозька школа (академія). Тут же у мiсцевiй друкарнi у 1581 р.  Іван Федорів  надрукував Острозьку біблію.
Виникають братства - громадcько-політичнi релігiйнi об'єднання міщан, шляхти і духовенства. Перше братство утворилося у 1585 р. у Львовi. У 1606 р. братство виникло у Кам'янцi-Подільському, у 1615 р. у Києвi, у 1617 р. у Луцьку та iнших мiстах. Братства розгорнули активну роботу на захист православ'я. Засновувалися братські школи (у 1586 р. - Львів, у 1615р. - Київ), друкарні. У 1574 р.  І.Федорів у Львові надрукував Апостола.
Наприкінці XVI ст.  ситуація стала дуже напруженою. Обговорювалася ідея унії. Польськi феодали хотiли об'єднати католицьку та православну церкви під зверхністю римського  папи. К. Острозький теж був за унію, але вiн виступав за об'єднання всіх християнських церков на рівних засадах. Ініціаторами унії стали вищі ієрархи  української православної церкви: київський митрополит Михайло Рогоза та єпископи ( львівський - Гедеон Балабан, луцький - Кирило Терлецький, холмський - Діонісій Збируйский, туровський - Леонтій Пелчицький). Однiєю з причин цього стало утворення московського патріархату у 1589 р. У 1590 вiдбулася таємна зустріч православних єпископів у Белзі, а у 1595 р. Терлецький i Потій їздили до Риму, де з  папою Климентом VIII домовилися про офіційне визнання унії. Вiстка про це в Україні викликала обурення. К. Острозький  теж виступив проти цього. Єпископи Балабан і Копистянський,  злякавшись, теж виступили проти унії.
У 1596 р. у Бресті одночасно зiбралося два церковнi собори. Один був проти унії (2 єпископи, закордоннi православнi ієрархи, десятки представників знаті, 200 священиків і мирян), а другий за унію (4 єпископи, кілька католицьких сановників і королівських, урядовців). Не домовившись мiж собою, цi собори прокляли один одного. Один з них офіційно проголосив унію, що призвело до розколу в українськiй православнiй церквi.
Королiвським урядом офіційно була визнана уніатська церква, а православна церква фактично офiцiйно не визнавалася. На початку XVII ст. Українська православна церква втрачає своїх ієрархiв, перетворившись на армію без генералів. Посилювалися утиски з боку магнатів, гоніння на православне духовенство. У 1608 р. помер К. Острозький, що було великою втратою для православних. Для православної церкви ситуація склалася вкрай несприятлива. Але українське населення вперто і рішуче захищало православ'я. Активну участь в цьому взяло українське козацтво. Всі козацькі повстання виступали проти унії, за православ'я. Особливо видатною була роль П. Сагайдачного. У 1620р.  П. Сагайдачний з усім Військом Запорозьким записався до Київського братства, що вагомо піднесло його авторитет. У 1620 р. на запрошення П. Сагайдачного  єрусалимський патріарх Феофан, повертаючись з Москви до дому, у Києві  висвятив вищих ієрархів Української православної церкви, київським митрополитом Іова Борецького (1620-1632 рр.) та кількох єпископів, що сильно зміцнило позиції Української православної церкви.
Надалi боротьба між православними, уніатами та католиками все більше розпалювалася. Щоб пригасити пристрасті і враховуючи реалії, новий король Володислав IV (1632-1648 рр.) у 1633р. видав "Статті для заспокоєння руського народу", за якими офіційно визнавалося існування в Речi Посполитiй  православної церкви та визначалися її права та привілеї. Українська православна церква дістала право мати вищих ієрархів на чолі з митрополитом, православним можна було відбувати церковнi обряди, споруджувати церкви, відкривати школи, друкарні, братства, займати державнi посади. Це була велика перемога православного населення в Україні. У 1632-1647 рр.  київським митрополитом був Петро Могила. У 1632 р. було засновано Київський колегіум (майбутня Києво-Могилянська академія). П. Могила багато зробив для зміцнення та організації Української православної церкви. У цей період (1620-1687 рр.) православна церква в Українi фактично була самостійною, номінально залежною від константинопольського патріарха.
4. Опір різних станів українського народу соціальному та національно-релігійному гнобленню з боку польських феодалів за таких умов ставав неминучим. Крайньою формою цього опору  стали козацькі  повстання, які й розпочинаються вже наприкінці XVI ст. Вiдбувалися повстання: у 1591 - 1593 рр. пiд проводом  Криштофа Косинського; у 1594 - 1596 рр. - Северина Наливайка; у 1619 р. укладена від імені козаків Петром Сагайдачним з польським урядом Роставицька угода фактично відвернула нове козацьке повстання; у 1625 р. пiд проводом  Марка Жмайла; у 1630 р. - Тараса Федоровича (Трясила); у 1635 р. - Івана Сулими, пiд час цього повстання була захоплена козацька фортеця Кодак; у 1637 р. пiд проводом Павла Бута (Павлюка); у 1638 р.- Якова Острянина, Дмитра Гунi. Після поразки останнього повстання козаки визнали "Ординацію війська Запорозького, що перебуває на службі у Речi Посполитої", за якою різко обмежувалися привілеї і права реєстрового козацтва, особливо щодо їхнього самоврядування, права обирати старшину та ін. У 1639 р. поляками було відбудовано Кодак.
1638 - 1647 роки називали "золотим спокоєм", але це було затишшям перед бурею.

Комментариев нет:

Отправить комментарий